Таємниця Золотого Будди
- Автор: Несвадба Йозеф
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Г. Гримич
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Таємниця Золотого Будди». Краткое содержание книги:
Автор повісті, чеський письменник Йозеф Несвадба, використовує у своєму творі фактичні події, що сталися під час кривавого страйку чеських ткачів у Сварові 1870 року.
В Радянському Союзі повість видається вперше.
— Звідки ви знали про цю пляшку?
— А я частенько заходжу сюди в гості. Дитинко, будь ласка, скажи панові детективу, що це правда, поки він знов мене чимось не молоснув… А може, ви хочете хильнути зі мною разом? — вона простягла йому пляшку.
— Ні в якому разі! — вигукнув Красл майже в повен голос. — Я не п'ю горілки.
— А я залюбки, — сказала пані Бреттшнайдер. — Особливо коли мені треба бути сильною. А сьогодні мені це дуже потрібно. Сідайте тут і слухайте. Обоє, обоє! — вона навіть гримнула на Красла. — І киньте думати, наче Вінцент був таким віслюком, щоб красти всілякі там китайські дурнички.
— Але ж мені це сказав сам Риссіг.
— О, ну тоді це, безсумнівно, правда, — посміхнулася пані Бреттшнайдер, — адже Риссіг ніколи не бреше, де вже там. Він здобув своє багатство лише тому, що завжди казав правду. Ось тепер я вже вірю вам, пане, що ви не детектив. Для цього ви занадто довірливий.
— Пан Красл дуже хороша людина. Я ось тобі розповім, — заступилася за вчителя Альбіна.
— Тільки післязавтра. А зараз треба нам знайти цього Будду, бо пропаде десять тисяч гульденів.
— Десять тисяч золотих? А хто це пропонує? — здивувався Красл.
— Якийсь незнайомий пан. Приїхав до мене позавчора ввечері каретою. Називає себе Вальтер і говорить з якимось дивним акцентом…
Красл вирішив усе розповісти цій оригінальній подрузі дому. І те, що вчора цілий вечір вже шукали цього Золотого Будду там же, де й вона. Пані Бреттшнайдер наче через силу підвелась. Відірвала дошку в підлозі, де була якась схованка, потім підійшла до одвірка, колупнула поріг, вийняла обережно цеглинку. Тут Бона знайшла десять гульденів. Мовчки сунула половину Альбіні, а решту сховала у себе за пазухою.
— У нас з татом, дитинко, все було навпіл, — пояснила вона Альбінці. Потім ще й ще раз обвела поглядом кімнату. — Але про цього Будду він жодним словом ніколи не обмовився. Що це може бути, бог його знає. Ну, що це може бути? — Вона наче покрикувала на Красла, який, певно, дратував її. — Завтра опівдні мушу віднести цього Будду на роздоріжжя за Танвальдом панові Вальтеру. Якщо ми його знайдемо, нагороду поділимо між усіма. З тебе, детективе, я, звичайно, вирахую компенсацію за каліцтво, — вона вперше посміхнулася вчителеві. Краслові жінка починала подобатись. Це була сильна особа.
— Мені дуже шкода, що я вас ударив. Думав, що це ходить убивця. — Тільки тепер він помітив, що пані Бреттшнайдер не блондинка.
— Який убивця? — Вона нічого не знала про вчителеві викриття. Довелося розповідати про все спочатку. Слухала вона дуже уважно, Альбіна також, не перебивали вчителя жодним словом.
— Я добре знала Вінцента, — мовила пані Бреттшнайдер, коли Красл закінчив. — Знала багато років. У нього бували ідеї, на які й Риссіг був нездатний. Нам тільки грошей бракувало. А то б ми посадили барона на мілину. Тут в окрузі ще краще можна було б влаштовувати всякі справи, адже тут люди працюють задарма. У Вінцента, здається, був план, про який він мені не казав нічого. Але з Ганкою він не товаришував, для цього той був надто хитрим. До Риссіга він заходив, то правда. Фабрикант дуже цінував Вінцентів розум. Сам же він майже нічого не знав, що тут в окрузі говориться і що можна було б організувати. Очевидно, якось під час такого візиту Вінцент у нього щось і поцупив.
— Але що?
— Золотого Будду, — мовила Альбінка.
— А тепер послухайте! — Вдовиця нараз стала серйозною. — Незадовго до страйку до мене двічі приїздила графиня Еренберг.
— Хто? — вчителя лякала сама думка, що де кола підозрюваних додається нова особа.
— Графиня Еренберг. Колись усе тут належало родині Еренбергів. Вони самі збирались тут виробляти тканини, тільки в них нічого не вийшло: не мали збуту. За два роки вони й прогоріли. Невеличку фабрику старого Еренберга купив кілька років тому Риссіг. Працювала вона тоді ще на воді, наче млин. Про пару в ті часи ще й не думали… Отож приїздила до мене кілька разів ця Еренберг і казала, начебто їй Павлата мав продавати якийсь список. Я дивилась на неї, наче баран на нові ворота: відколи це Вінцент торгує списками. Але вона казала, начебто твій батько, Альбінко, знає що до чого. Це, мовляв, справжня товста книга у шкіряній оправі. І що за ці списки вона дасть, що ми схочемо. Ви ж розумієте, вони на той час уже розорилися і найбільше, що могли б нам дати, це клапоть лісу або ж заборгований маєток. Але я Вінцентові все-таки усе переказала. Він тільки посміхався і твердив, ніби ніяких списків у нього немає. Казав, що все в голові тримає. І справді, він пам'ятав кожну ціну, кожний борг, чисел у нього в голові було стільки, що вистачило б на п'ять підручників з арифметики. Ця Еренберг потім ще раз приходила і навіть погрожувала. Мовляв, ми ще пошкодуємо, коли не продамо їй цю книгу. А потім вибухнув страйк, і про все забули. А Вінцеита хтось… — голос у вдовиці надломився. Вперше вона начебто зажурилась.