Дотик
- Автор: Маккалоу Колин
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0590-4
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дотик». Краткое содержание книги:
Александр Кінрос, байстрюк із Шотландії, має неймовірний дар — так званий дотик Мідаса, що допомагає йому до тридцяти п’яти років стати найбагатшою і найвпливовішою людиною в Новому Південному Уельсі, що в Австралії. У свій будинок, зведений на горі, у якій повно золота, він виписує собі юну дружину з бідного, але славного шотландського роду.
Однак зробити щасливою недосвідчену в коханні Елізабет Александр не зміг, тут його чарівний дотик був безсилий. Роками подружжя лише співіснувало у розкоші, аж поки Елізабет не закохалася у сина коханки свого чоловіка…
Кажуть, що є люди, які нюхом чують присутність золота. Ці люди можуть навіть заприсягнути, що винюхають золото і під землею. Виявилося, що Александр був саме такою людиною.
Ранньої осені 1862 року вони вирушили на південь від Американ-ривер, женучи довжелезний караван мулів, нав’ючених усім тим, що вони придбали в Сан-Франциско, а також усім тим, чим вони розжилися на покинутих розробках, у тому числі деталі поламаного подрібнювача, каменедробарки; а на рамі, задні кінці якої волочилися по землі, їхав середніх розмірів котел для парового двигуна, який збирався збудувати Александр. Біл та Чак схилялися до того, щоб заглибитися в гори Сьєрра і піднятися вище, та розважливий Александр заперечив і наполіг на своєму, бо у них не вистачило б часу розпочати видобувні роботи до зими. До того ж він смутно відчув запах, схожий на той, який іде від золотої пломби в кутньому зубі. Той запах ішов від долини, яка нічим не вирізнялася серед сотні собі подібних — з гранітними валунами на схилах, рідко зарослих деревами.
— Спочатку спробуємо тут, — рішуче сказав він. — Якщо нічого не знайдемо, то піднімемося вище, бо мені здається, що тут є золото, і до того ж — близько до поверхні. Бачиш отой вихід породи, Чаку? Піди і поглянь на нього. Там ми і застовпимо нашу першу ділянку.
Біля підніжжя виходу породи, під шаром прілого листя та м’якої землі знаходилася товста кварцова жила. Чак потер її і відколупнув — і вона заіскрилася золотистим відблиском.
— Господи! — захоплено видихнув Чак, сівши навпочіпки. — Алексе, та ти ж просто чаклун! — Скочивши на ноги, він радісно затанцював. — Зупинімося тут, збудуймо міцну хижку і загін для коней — мули далеко не забредуть, бо в цих краях повно вовків. Алексе, починай збирати двигун.
— Не зараз, — відповів Александр, дивним чином аніскілечки не збуджений приємною новиною. — Спочатку навчіть мене підривним роботам.
Літо проминуло у лихоманці будівництва; довелося повалити багато дерев, щоб вони дійшли до кондиції, необхідної для того, щоб їх можна було спалювати в топці котла; збудувати хатину, а також приготувати все необхідне устаткування для переробляння дедалі більших куп подрібненої породи, яку Чак та Біл спочатку колупали кайлами, а потім, у міру заглиблення жили, підривали невеликими пороховими зарядами. Траплялися неминучі прикрі випадковості: Чак ледве уникнув серйозного поранення, коли вибуховий заряд детонував швидше, аніж було розраховано, Біл сильно порізав ногу, коли рубав сокирою дрова, а Александра обпекло струменем пари. Біл зашив свою рану звичайною швацькою голкою, а Чак, якому деякий час довелося подибати на саморобному костилі, лікувався якоюсь смердючою маззю на основі ведмежого жиру. Але робота тривала невпинно, бо хто знав, коли в їхню долину потраплять випадкові люди і дізнаються про їхнє відкриття?
На той час, коли прийшла зима з її холодними дощами та ожеледицею, вони вже встигли запустити видобуток на повну потужність: розбивали скельні породи і подрібнювали їх залізною п’ятою дробарки; а їхній паровий двигун аж надривався, гуркочучи та пихкаючи парою. Це був край, багатий на воду, і її було більш ніж достатньо для того, щоб пропускати її через циліндр дробарки і примушувати самородне золото сполучатися з краплинами ртуті у спеціальній камері. Те золото, яке не з’єднувалося зі ртуттю, стікало у вигляді намулу в похилий лоток, у кінці якого знаходилася мідна пластина з ртуттю, яка його і ловила.
Наприкінці весни ртуть закінчилася, зате в кущах громадилися купи лускатої речовини жовтуватого кольору.
Александру щойно виповнилося двадцять; важка праця зробила його тіло вузлуватим і жилавим; зріст його сягнув шести футів з гаком; то вже був не юнак, а дорослий чоловік.
«Однак мене вже втомило таке життя, — подумав він. — За останні шість років я не мав даху над головою, увесь час то мерзнув, то мокнув під дощем — навіть на „Квінніпіаку“ на мій гамак капала вода, бо палубу корабля не законопатили як слід. Утім, мабуть, немає такого судна, на якому палубу конопатили б добре. Я завжди наїдався досхочу, але в Ґлазґо моя їжа складалася переважно з мучних продуктів, а тут — одні боби та дичина. Смажене м’ясо та смажену картоплю я куштував востаннє на весіллі в Кінросі. Біл та Чак — хороші хлопці, начитані та обізнані в геології, але вони більше знають про Джорджа Вашингтона, аніж про Александра Македонського. Так, це життя мені вже набридло».