Щоденник Мавки
- Автор: Корний Дара
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-8171-7,978-966-14-8167-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник Мавки». Краткое содержание книги:
Їй удома, у маминій хаті, завше спокійно та затишно спалося. І сон усе був привітний для неї. Снилося небо і сонце. Високе-високе і чисте-пречисте небо. Вона стоїть на кручі, розвела руки, наче птаха для польоту. А внизу – ріка з бистрою та чистою водою. І так добре їй у променях сонця, і так затишно, і повертатися назад до своєї реальності не хочеться.
Розплющила очі. У кімнату з вулиці заповзали сутінки. Вечоріло. Навпроти за столом сиділа мама і сумно дивилася на неї. Розглядала такий рідний силует та відчувала мамин сум. Годинник на стіні, отой старенький, ще прабабусин, із зозулькою, тихо та впевнено відраховував час, нагадуючи, що все минає і це також мине.
Здогадалася, що мама навмисне не вмикала світла, боялася її збудити. Магда сіла.
– Прокинулася. От і добре. Повечеряємо зараз, доню. Може, воно ще все владнається, га? У родинах різне трапляється. Погуляє, побродить і вернеться. Усе ж діти у вас, а в нього з нею що? Ну, хто помилок не робить і хто з чоловіків у гречку не скаче, скажи? Поріддя таке, доню! Будь мудріша. Проситиме пробачення – прости.
І мама далі щось там говорила про здоровий глузд, про те, що різне буває і що Господь учить нас прощати ворогів. А Роман усе-таки не ворог, а чоловік законний, перед Богом насамперед, а потім уже й перед людьми. Казала, що родина в Романа дуже богомільна і хіба вони дозволять, щоб їхній син наробив такої недоброї слави на старі сиві голови, і так далі і тому подібне… Магдалена кивала, тоді мовчки встала, поривчасто обійняла маму. Та від несподіванки аж умовкла:
– Я люблю вас, матусю! Люблю! У мене все буде добре. От побачите!
Магдалена вийшла з хати. Літній вечір розливався довкола, мов теплий чай. У траві сюркотали коники, зовсім близько в старому ставі райкали жаби. Небо запалилося зірками. Місяць-молодик показав несміло свої ріжки, наче боявся вломити їх на рівному плесі темної небесної води. Благодать. Зайшла в темний сад. Уже доспіли ранні яблука. Сад пахнув першими петрівками, роса холодила босі ноги… Всілася на гойдалку, що причеплена до груші, закрутилася на ній… Провела рукою по стовбуру дерева. З теплом у серці згадала свого дідуся. То він садив ту грушу. Гарний і добрий був у неї дідусь. І гойдалку цю ще він зробив. Знову захотілося плакати. «Тихо-тихо, – заспокоювала себе. – Тихо-тихо, а то затопиш світ. Думай про добре, тільки про добре!» І вона думала. Відвела ноги назад, розгойдуючись.
– Гойда-да-да! Гойда-да-да!
Ішла з поля череда!
Так-так, у неї все буде добре, бо вона вдома, біля людини, яка її любить.
– Гойда-да-да!
Гойда-да-да!
Я дівчина молода!
Місяць кволо починав спинатися на свої тоненькі ріжки-ніжки. Пару днів – і він зачне рости, а за пару тижнів перетвориться на гладкого круглика. Посміхнулася цій своїй думці. Авжеж, у неї все буде гаразд, і у мами, і у діток. Бо вона знайшла роботу. Ні, навіть не так – не вона знайшла, а робота знайшла її. Твердо тепер знає: хтось там угорі, між зорями, їй допомагає, вперто та наполегливо посилає добрих людей на допомогу, і вона мусить вчасно розпізнавати, хто друг, а хто хижак.
Мама запевняє і себе, і її, що все ще в неї з Романом владнається. «Усе ж діти у вас, а у неї з нею що?» Ох, мамо-мамо! Добре, що ви не чули його слів. Бо в нього з нею те, що повище зір, дітей та клятви в церкві. У нього з нею кохання. Ні, матусенько рідна, вороття нема. Але якщо мама хоче так думати і їй від того не так болить – хай думає… А вона… Вона сильна, вона зуміє, вона житиме, не скнітиме, не жалітиме себе, а ЖИТИМЕ. Хіба вона не Магдалена, хіба жінки у їхній родині ставали навколішки перед труднощами? Ніколи. Її прабабуся Магда, утративши чоловіка та трьох синів у ту страшну війну, мало не збожеволіла від горя. І було від чого божеволіти. Та вона вижила, бо мусила. І Магдалена також житиме, не заради того, щоб помститися, бо помста – це зброя слабака. Вона житиме тому, що має важливе призначення на цій землі. Яке? Доволі просте – чесно жити.
А вночі Магдалені наснилася циганка. Ставна, красива, струнка, блискуча. Посміхалася, грала чорними оченятами, водила раменами, наче в такт музиці. А на грудях блискотіло монисто, з десяток разків срібних монет. Воно тремтіло від вібрації тіла, весело дзеленькало. Руки птахами піднімалися вгору-вниз, вгору-вниз. Магдаленка впізнала в цій циганці свою прабабусю. Вона її лиш трохи пам’ятає. Та померла, коли Магді сповнилося лишень п’ять. Але прабабуся залишила по собі не тільки добру пам’ять, старі пожовклі чорно-білі світлини, а й таке миле серцю ім’я.