Викрадач ангелів

Фабіан умить сів на постелі. Фелікс стояв біля ліжка, розгорнувши крила й згоряючи від нетерплячки.

— Ану, повертайся трохи живіше! — звелів ангел і потягнув його з ліжка. — У нашому розпорядженні лише півночі.

Фабіан протер очі, натягнув на себе вбрання і вийняв із шухляди письмового столу кишенькового ліхтарика.

— Як ти сюди втрапив? — спитав він. — Ти ж мав стукати у вікно.

— Ти спав як убитий, — сухо відповів Фелікс. — Тебе неможливо було збудити. А я не маю, як ти знаєш, проблем із тим, щоб кудись заходити чи звідкись виходити.

Фабіан трохи збентежився. Отакої! Збирався іти на завдання й заснув! Але в кожнім разі він уже на ногах. Тепер треба вийти надвір так, щоб не помітили мати й батько. Він обережно прочинив двері до передпокою.

— Агов, — шепнув йому Фелікс. — Куди ти?

— Надвір, — відповів Фабіан. — І якщо йтимемо навшпиньки, то нікого не збудимо.

— Дурниці, — сказав Фелікс. — Зробимо інакше. Зараз я тобі дам одне зі своїх стернових пер. — Він простягнув руку до потилиці, висмикнув сріблясте перо й простягнув його Фабіанові. — Це праве перо. Мені лишилося ліве. Візьмешся за мою руку.

Фелікс відчинив вікно, стрибнув на підвіконня і махнув Фабіанові рукою.

— Йди сюди. Не бійся. Поки ми стрибатимемо разом, то приземлятимемося куди треба.

Фабіан вирішив покластися на Фелікса. Запхнувши перо в спідню кишеню, він виліз на підвіконня й схопився за Фабіанову руку. Вона була напрочуд м’яка й тепла — маленька, мов рука дитини, і все-таки м’язиста й сильна. Триматися за неї було безпечно й надійно. Фабіан більше не боявся. Тепер йому було море по коліна.

— Раз, два, три, — проказав Фелікс. — Гоп!

Вони кинулися з вікна другого поверху. Фабіан відчув, що його несе повітря, що він не падає. Таким робом вони з Феліксом поволі опустилися додолу й приземлилися на бруківку, ніби в них був парашут.

— Чудово, — сказав Фелікс. — Класно вийшло. Поверни мені перо, щоб я міг підійматися як належить. З одним стерновим пером я вмію брати тільки ліворуч.

Фабіан вийняв зі спідньої кишені перо й подав його ангелові. Фелікс устромив його собі за спину й змахнув крилами.

— А тепер рушаймо, — сказав він. — Показуй дорогу.

Фабіан почимчикував безмовним нічним містом, ангел же мало не наступав йому на п’яти. Вони трималися якомога далі від слабенького вуличного освітлення. Якби хтось їх загледів, то побачив би чудернацьке видовище: малого хлопчика в чорному супроводжував ангел у білому вбранні.

Перемахнувши стару міську браму, вони зайшли в парк, який було посаджено на території захисного валу, що оточував місто. Для того, щоб дістатися до нової міської дільниці, їм треба було перетнути парк. У парку не горів жоден ліхтар і стояла непроглядна темрява. Було моторошно. Фабіан зненацька зупинився, і Фелікс на повнім ходу буцнувся в його спину.

— Йой, — скрикнув ангел і потер носа. — Ти міг би застерегти.

Фабіанові трохи соромно було зізнаватися, як йому неприємно прочісувати парк у темряві. Але потім він згадав про ліхтарика. Вийнявши його з кишені куртки, він присвітив ним дорогу. Фелікс відреагував блискавично.