На лезі клинка
- Автор: Аберкромби Джо
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5130-4
- Переводчик: Максим Бакалов
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «На лезі клинка». Краткое содержание книги:
Інквізитор зиркнув на Джезаля холодними, мов у смерті, очима. Джезаль втупився у свої чоботи, відчуваючи, як до горла підступає страх. Він не мав жодної причини боятися цього каліку, чи не так? А все ж він віддав би все, аби опинитися зараз на фехтуванні. Ґлокта витріщився на Арді — його ліве око ледь посмикувалось, — і вона відповіла йому спокійним поглядом, сповненим тихої стурбованості.
— Я в порядку. Наскільки це взагалі можливо. — Його обличчя набуло дивного виразу. Джезалю зробилося моторошно. — Дякую, що запитала. Справді. Нікого іншого це не цікавить.
Запала ніякова тиша. Інквізитор крутнув шиєю, і в ній щось голосно хруснуло.
— Ох! — мовив він. — Так краще. Що ж, було приємно знов побачитися з вами — з вами обома, а зараз мене кличе обов’язок.
Він подарував їм ще одну огидну усмішку, а тоді пошкандибав геть, підволікуючи лівою ногою по гравію.
Арді понуро дивилася на його скрючену спину, поки він, повільно похитуючись, даленів.
— Це так сумно, — тихо промовила вона.
— Що? — пробурмотів Джезаль.
Він думав про великого білого виродка на вулиці, про його прищурені рожеві очі. Про чоловіка з мішком на голові. «Ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля». «Безперечно». Джезаль мимоволі здригнувся.
— Вони з братом були доволі близькі. Він жив у нас одного літа. Моя сім’я так цим пишалася, що було аж соромно. Вони з Коллемом щодня фехтували і він завжди перемагав. А як він рухався! Це треба було бачити. Занд дан Ґлокта. Він був справжньою зіркою Союзу, — на її вустах знову майнула знаюча півусмішка. — А тепер, кажуть, цією зіркою стали ви.
— Е-е… — протяг Джезаль, сумніваючись, хвалить вона його чи насміхається.
Він не міг позбутись відчуття, що того дня він програв двічі — один раз брату і один раз сестрі. Втім, він неабияк радів, що більшого прочухана дістав від сестри.
Ранковий ритуал
Стояв сонячний літній день, і в парку не було де яблуку впасти, стільки там юрбилося всіляких гуляк. Полковник Ґлокта рішуче крокував на якусь надзвичайно важливу зустріч, а люди кланялись і чемно розступалися, щоб дати йому дорогу. На більшість він не зважав, даруючи свою блискучу посмішку лише справді впливовим. Ці кілька мазунчиків долі всміхались у відповідь, тішачись, що їх помітили.
— Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля, — заскиглив капітан Лютар, тягнучись до шпаги, але Ґлокта був зашвидкий для нього. Його клинок майнув, наче блискавка, проткнувши всміхненому дурню шию.
Кров бризнула на обличчя Арді Вест. Вона радісно заплескала в долоні, не зводячи із Ґлокти сяючих очей. Лютар, схоже, був здивований, що його вбили.
— Ха. Безперечно, — сказав Ґлокта з усмішкою.
Капітан упав ницьма, а з його пробитого горла продовжувала цебеніти кров. Натовп схвально загудів, і Ґлокта винагородив його низьким, граційним поклоном. Юрба загула з новою силою.
— О, полковнику, не варто, — промуркотіла Арді, коли Ґлокта злизав кров із її щоки.
— Що не варто? — гримнув він, обіймаючи її, і вони злилися у затяжному поцілунку.
Натовп збожеволів. Вона охнула, коли він відірвався від неї, і звела на нього палкий погляд своїх великих темних очей, злегка розтуливши губи.
— Вас викгикає арфігектог, — мовила вона з милою усмішкою.
— Що?
Юрба стихла, хай їй грець, і в нього почав терпнути лівий бік.
Арді ніжно торкнулася його щоки.
— Арфігектог! — заволала вона.
У двері загупали. Ґлокта різко розплющив очі.
«Де я? Хто я? О ні. О так».
Він одразу збагнув, що спав погано, бо його тіло викрутилося під ковдрами, а обличчя уткнулося в подушку. Весь лівий бік закляк.
У двері загупали голосніше.
— Арфігектог! — долинув з-за дверей шепелявий рев Фроста.
Ґлокта спробував підняти голову з подушки, і його шию водномить пронизав біль.
«Нічого так не збадьорює думку, як перша судома».
— Гаразд! — прохрипів він. — Дай мені хвилинку, чорт би його вхопив!
Альбінос розвернувся і, важко ступаючи, посунув углиб коридору.
Якусь мить Ґлокта лежав нерухомо, а тоді обережно, потихеньку-помаленьку зрушив правицю, відтак, хриплячи від напруження, спробував перекинутись на спину. Він стиснув руку в кулак, оскільки в лівій нозі почало колоти.
«Якби лише вона зоставалася нечутливою».
Але біль вже швидко розходився тілом. На додачу до нього долинув сморід.