Пісня Соломона

— Хіба що піти до Мері.

— Ні. Там забагато люду. Не дадуть чистої години.

— Щойно пів до дев’ятої. «Кедр» відчиняється допіру о дев’ятій.

— Отакої! Думай сам. Я не можу. Замучився думати.

— Ходімо до мого кубла, — запропонував Гітара.

— То й ходімо. Твоя скриня грає?

— Радіо? Досі поламане.

— А я потребую музики. І випивки.

— Ну, тоді тільки до Мері. Я тих дівок відфутболю.

— Та невже? Хотів би я побачити, як тобі це вдаватиметься.

— Ходімо, Дояре. Тут тобі не Нью-Йорк. Вибір обмежений.

— Згода. Мері то й Мері.

Друзі проминули кілька будинків і дійшли до перехрестя Житньої й Десятої вулиць. Коли проходили повз невелику цукерню, Гітара судомно ковтнув слину й прискорив ходу. Бар-кав’ярня «У Мері» давав найбільші на весь Кривавий берег прибутки. На трьох дальших перехрестях були майже такі самі заклади, але тут воліли ходити до Мері — барменки й частково власниці, миловидної, дуже наквацьованої, язикатої, потішної й доброї до відвідувачів. В її барі безбоязно промишляли повії; самотні пияки могли в тиші та в мирі хоч і заливатися; шукачі насолоди знаходили собі шмаркачок або зрілих левиць — що кому до вподоби; невдовольнені й невтомні домогосподарки дозволяли залицятися до себе й витанцьовували до упаду; підлітки опановували «школу життя». Кожне тут знаходило собі добру розвагу. Бо тут у світлі ламп усе видавалося прекрасним, а якщо й не прекрасним, то принаймні чарівливим. Музика давала тон і тло розмовам, а деінде вона хіба присипляла б. Страви та напої діяли на людей так, що ті поводилися як актори у вишуканій драмі.

Але таке починалося близько одинадцятої вечора. О пів на дев’яту, коли прийшли Гітара й Дояр, тут майже нікого не було. Вони сіли в окремому кабінетику й замовили віскі з содовою водою. Дояр вихилив свою чарку й, поки ще не принесли наступної, спитав Гітару:

— Знаєш, чому мене прозвали Доярем?

— Бляха-муха, а я звідки знаю? Так звешся, га?

— Я звуся Мейкон Дед.

— То ти мене сюди приволік, щоб сказати, як звешся?

— Я мушу знати чому.

— Гей, чоловіче, ти б краще чарку випив.

— Ти ж бо знаєш своє ім’я, правда?

— Не мели дурниць. Про що тобі йдеться?

— Мій старий дістав від мене.

— Як це дістав?

— По пиці. Кулаком. Я звалив його на радіатор.

— Що він тобі зробив?

— Нічого.

— Нічого? Ось так узяв і пальнув його?

— Угу.

— То за що ти батька? Просто так?

— Він ударив маму.

— Ого.

— Ударив її. А я його.

— Тяжка справа.

— Так.

— Справді тяжка.

— Знаю, — глибоко зітхнув Дояр. — Знаю.

— Слухай. Я знаю, як ти почуваєшся.

— Те-те-те. Ти не можеш цього знати. Поки з тобою не станеться такого, ти не знатимеш.

— Можу. Ти вже чув від мене, що я багато полював. Коли я був ще малий, там, удома...

— Ти що, знову про Алабаму торочитимеш?

— Не про Алабаму. Про Флориду.

— Це один дідько.