Дуже часто явною прикметою того, що ми зайшли у глухий кут у своїй творчості, є наша неспроможність перестати фантазувати. Замість того, щоб працювати і жити сьогоднішнім днем, ми літаємо в хмарах і прокручуємо численні сценарії, які могли б розігратися у нашому житті, та обдумуємо нескінченні «якби».
Існує поширена помилкова думка, нібито творче життя обов’язково повинне бути помережене численними смугами безцільного існування. Насправді творче життя повинне бути помережене численними смугами уваги. Саме завдяки увазі ми можемо з’єднуватися з навколишнім світом і виживати.
«Звіти про проблеми флори і фауни», — так я колись називала довгі і невпорядковані листи від моєї бабусі. «Уже розпускаються квіти форзиції, а сьогодні вранці я вперше побачила вільшанку… Троянди все ще тримаються, навіть у таку спеку… Сумах уже добряче виріс, а той маленький клен біля поштової скриньки… Мій різдвяний кактус уже от-от…»
Я слідкувала за бабусиним життям, немов за домашнім відео: декілька кадрів цього, декілька того, усе поєднано між собою за зовсім незрозумілими для мене критеріями. «Дідусеві усе більше дошкуляє кашель… Здається, малючка Шетланд приведе на світ лоша раніше, ніж очікувалося… Джоен знову повернулася в лікарню… Ми назвали нового боксера Тріксі, і їй подобається спати на моїй кактусовій клумбі, уявляєш?»
Я уявляла. Читаючи її листи, це було нескладно. Життя, побачене крізь бабусині очі, було низкою маленьких дивовиж: дикий лілійник під тополями у червні; прудка ящірка, яка прошмигнула під сірий камінь біля річки, яким бабуся так захоплювалася через те, що він був мовби оббитий атласом. Її листи числили пори року і роки її життя. Вона дожила до вісімдесяти років, і листи надходили до останніх днів її життя. Бабусина смерть була така ж непередбачена, як і її кактус: сьогодні ще є, а завтра вже нема. По собі вона залишила листи і чоловіка, з яким прожила шістдесят два роки. Її чоловік, мій дідусь Дедді Говард, елегантний шалапут з усмішкою гравця в азартні ігри і без крихти удачі на його боці, періодично заробляв і втрачав цілі гори грошей, аж поки якось не втратив усе безповоротно. Він пропивав гроші, програвав їх в азартні ігри, витрачав їх так само легко, як вона кидала голубам хлібні крихти. Він марнував усі безмежні можливості життя так само безоглядно, як вона насолоджувалася маленькими можливостями. «Той чоловік», — говорила про нього моя мама.
Бабуся жила з тим чоловіком в одному із іспанських будинків з черепичними дахами, у крихітному будиночку на схилі гори, у квартирі з вузькими довгими кімнатами, усі вікна якої виходили на одну сторону, і врешті-решт у абияк збудованому будинку серед таких же стандартних домівок. «Не уявляю, як вона це терпить», — говорила мама, коли злилася на дідуся через його чергову аферу. Мабуть, вона хотіла сказати: «Чому бабуся це терпить?».
Насправді ми всі знали, як вона це терпіла. Вона занурилася у потік життя і завжди була уважною навіть до найменших дрібниць.
Бабуся померла раніше, ніж я встигла засвоїти урок, зашифрований у її листах: щоб вижити, потрібно завжди бути при здоровому глузді, а щоб залишатися при здоровому глузді, потрібно бути до всього уважним. У її листах йшлося про те, що дідусю усе більше дошкуляє кашель, ми втратили будинок, нема ні грошей, ні роботи, але вже розпустилися квіти форзиції, ящірка знайшла собі теплу місцину на сонці, а троянди тримаються попри спеку.
