Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Патрік узяв його за лікоть. Стрілець так пильно зосередився на малюнку, що від несподіванки мало не скрикнув. Підвів погляд. Патрік кивнув і торкнувся пальцями кутиків своїх очей.
Так. Його очі. Я знаю! Але що з ними не так?
Патрік усе ще притискав пучки пальців до кутиків очей. Над їхніми головами, у небі, що невдовзі мало з синього стати фіолетовим, пролетіла зграя расті, розтинаючи повітря своїми різкими криками, від яких і пішла їхня назва. У бік Вежі летіли вони; Роланд підвівся, щоб іти слідом за ними, щоб їм не дісталося те, чого він мати не міг.
Патрік ухопив його за шкіряне пальто й потягнув назад. Він несамовито затряс головою і тицьнув пальцем — цього разу на дорогу.
— Я ВСЕ БАЧИВ, РОЛАНДЕ! — закричав голос. — ДУМАЄШ, ЩО МОЖНА ПТАХАМ, ТЕ МОЖНА Й ТОБІ, ГЕ? І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І! АЛЕ ЦЕ ПРАВДА, ІСТИННА ПРАВДА, ЯК ТЕ, ЩО ЦУКОР СОЛОДКИЙ, СІЛЬ СОЛОНА, А В СКАРБНИЦІ КОРОЛЯ ДАНДО ПОВНО РУБІНІВ — І-І-І-І-І-І-І-І! Я МІГ БИ ПІДІРВАТИ ТЕБЕ ПРОСТО ЗАРАЗ, АЛЕ КУДИ ПОСПІШАТИ? Я ХОЧУ ПОБАЧИТИ, ЯК ТИ ЙДЕШ, ВЕСЬ У СЛЬОЗАХ І ШМАРКЛЯХ, НЕСПРОМОЖНИЙ СТРИМАТИСЯ!
«Так і буде, — подумав Роланд. — Я не зможу нічого з собою вдіяти. Хвилин із десять я ще тут протримаюся… може, навіть двадцять, але зрештою…»
Потік його думок перервав Патрік: він наполегливо тицяв пальцем на дорогу. Назад, туди, звідки вони прийшли.
Роланд змучено похитав головою.
— Навіть якби я міг опиратися притягальній силі Вежі… а я не можу, все, на що я здатен, — чекати тут… відступити не вдасться. Щойно ми вийдемо з укриття, він застосує іншу свою зброю. Я певен, що вона в нього є, і здогадуюся, що проти неї кулі мого револьвера безсилі.
Патрік так люто затряс головою, що довге волосся злетіло в повітря. Пальці, які стискали руку Роланда, так сильно в неї вп’ялися, що нігті хлопця навіть через три шари оленячої шкіри врізалися в стрільцеву плоть. Його очі, такі лагідні й зазвичай спантеличені, тепер від люті мало не вергали блискавки. Він знову показав вільною рукою — три рази наполегливо тицьнув у щось брудним пальцем. Але не на дорогу.
Патрік показував на троянди.
— Що троянди? — спитав, не розуміючи, Роланд. — Патріку, що?
Цього разу Патрік показав спершу на троянди, потім на очі мальованого Короля.
І тепер уже Роланд збагнув.
Зривати їх Патрік не хотів. Коли Роланд жестом показав йому: йди, — хлопець одразу ж широко розплющив очі й енергійно захитав головою, знову стріпуючи волосся. Він присвиснув, на диво добре відтворюючи свист снича.
— Я розстріляю всі сничі, які він у тебе жбурне, — запевнив його Роланд. — Ти ж бачив, як я це раніше робив. Якби троянди росли поблизу, я б сам зірвав. Але поблизу їх немає. Тому ти маєш зірвати троянду, а я тебе прикрию.
Та Патрік лише зіщулився, тулячись до піраміди. Патрік не хотів. Нехай його страх і не був такий великий, як його талант, але майже до нього дорівнявся. Роланд прикинув відстань до найближчої троянди. Вона росла за межами їхнього маленького укриття, проте, мабуть, не набагато далі. Він подивився на свою скалічену праву руку, якою мав зірвати квітку, і задався питанням, наскільки важко буде це зробити. Та причина була в тім, що він, авжеж, не міг цього знати. То були не звичайні троянди. Хтозна, а раптом шпичаки на зелених стеблах виділяли отруту, від якої він, паралізований, упаде у високу траву і стане легкою мішенню?
А Патрік не хотів. Патрік знав, що колись Роланд мав друзів, і тепер усі ті друзі були мертві, тому Патрік не хотів. Якби у стрільця було дві години (або навіть одна), щоб переконати хлопця, то він, можливо, пробив би захисну броню Патрікового страху. Але стільки часу в нього не було. Наближався захід сонця.
«Троянди недалеко. Я зможу дотягтися… мушу дотягтися».
Погода стояла тепла, тож потреби в незграбних шкіряних рукавицях, що їх пошила Сюзанна, не було, проте ще вранці Роланд їх надягав, і тепер вони висіли в нього за поясом. Узявши одну з них, він зрізав край, щоб ніщо не заважало пальцям. Залишок рукавиці мав принаймні долоню захистити від колючок. Він надягнув її, сперся на коліно, тримаючи револьвер у лівій руці, й подивився на найближчу троянду. Чи вистачить однієї? Вирішив, що мусить вистачити. До іншої було аж шість футів.
Патрік ухопився рукою за його плече. Він несамовито тряс головою.
— Я мушу, — відповів йому Роланд. Авжеж, він мусив. То була його робота, не Патрікова. Даремно він намовляв хлопця виконати її замість нього. Якщо в нього все вийде — що ж, чудово. Якщо не вийде і снич розірве його на шматки тут, на краю Кан’-Ка Но Рей, — то принаймні те жахливе тяжіння припиниться.