Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Аж відступивши з німцями і потрапивши до Мюнхена («у справах Зовнішторгу», як свідчила його радянська легенда), професор Петров зміг вивести на поверхню цю свою вперту підводну течію. Він став одним з ініціяторів заснування 17 листопада 1946 року Української православної богословської академії, деканом педагогічного факультету, де викладав богословські дисципліни, не маючи спеціялізованої освіти. Звідки в ньому взялися теологічні знання? Очевидно, що особлива прив’язаність до питань християнської науки мала стосунок до батька. Платон Петров вивчав історію церкви і був автором великої кількости дослідницьких статей із теології.
Цинік і реаліст, скептик і тверезий прихильник Геґеля, власник «чистого розуму, схильного теоретизувати», у своїй статті «Християнство й сучасність» викладач патрології, професор Віктор Петров аналізує кризу людства, яке, розвинувши власні знання й технології, не встигло змінити себе, виявилося неготовим до плодів розвитку техніки. Свідченням цього є катастрофи та війни, руїни не тільки міст, а й ідеологій.
Вихід із глухого кута раціональний прихильник методу діялектичної тріяди бачить в ірраціональному: у поверненні собі віри в чудо, у святості.
«Лише два століття знадобилося модерному людству, щоб ствердити свій деміюрґізм на знеґованих шляхах техніки й раціоналізму. Ствердити свій деміюрґізм і з жахом упевнитись, що воно стоїть перед загрозою катастрофи. Перед загрозою власного самознищення.
І тепер людство мусить сказати: Не механічна кавзальність, а чудо. Не техніка, а віра».
Від вивчення філософії Арістотеля, Платона, Плотина, Сенеки, блаженного Августина, Петров — цілком узаконено з ідеологічної точки зору — будучи радянським науковцем, заглиблюється в діялектику Геґеля. Він відточує свій науковий метод і знаходить опору у принципі діялектичної тріяди, яким послуговується у власних пошуках. Його цікавлять Кант, Фіхте, брати Шлеґелі, Шіллер, Шеллінґ, Ґете. Згодом, протягом років еміґрації («еміґрації»?), коли, ніким не контрольований або радше з дозволом від зверхників на будь-яку поведінку, Петров розгортає свою діяльність на повну міць, одразу в усіх можливих напрямках власних зацікавлень, водночас щедро та жадібно, повноводо створюючи тексти, концепції і теорії, пишучи літературознавчі статті й художні твори, він з особливою віддачею вкладається в свою «історіософську концепцію», суть якої в дечому перегукується з теоріями Мішеля Фуко — тільки Петров формулює власні думки на цю тему на два десятиліття раніше.
Йому йшлося про розриви й зв’язки, про пов’язаність усіх історичних процесів, про причини та наслідки на тлі переконання чи усвідомлення, що історичний процес «не становить безперервного потоку бування». Історичні епохи, вважав Петров, не стають логічним продовженням своїх попередниць. Історія не знає прогресу, не підіймається по висхідній, ніби це якийсь тріюмфальний парад чи процес закипання молока, кожна наступна епоха не є розвиненішою, досконалішою від попередньої. Кожна епоха знаменується катаклізмами та кризами, а проявляється, заперечуючи попередні періоди, вступаючи з ними в суперечку, в конфлікт, розвиваючи й утверджуючи те, що було попередньою епохою заперечене, і навпаки — заперечуючи явища, які перед тим становили найвищий сенс.
Історичні процеси в його уяві набирали фізичних форм, твердішали й опуклювались. Їх можна було бачити як стратиграфічні розрізи, збитий до твердости каменю ґрунт, ніздрюватий піщаник, глиняні черепки й уламок гончарного кола, вплавлені в долівки первісних жител із місцевого вапняку. Як сліди витіснення черняхівської культури племенами, нижчими й примітивнішими за рівнем розвитку. Повільне й невідворотне розчинення ґотів серед різноплемінного населення Східної Европи. Повільне виблякання краплини крови у склянці води.