Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Чому ми так сильно страждаємо від невідання тих чи інших фактів з життя осіб, що нас приваблюють і манять, ніби це могло нам чимось допомогти, щось пояснити? Навіть маючи перед очима докладно розписаний похвилинний перебіг кожного дня, ми все одно мало що здатні були б збагнути. Почуття й мотиви залишаються непроникними, навіть коли йдеться про людей, які поруч. Що вже казати про письменника й археолога, похованого на воєнному цвинтарі, та ще й захищеному труною своєї дружини — Сфінксом-немовою.
Неспокій, посилений неспроможністю довідатися відповіді на запитання, має в своєму осерді екзистенційні причини. Нам здається, що якби ми точно знали, яким чином людину було завербовано і якими саме спецслужбами, які завдання перед нею ставили і які з них виявились виконаними, а які — проваленими, яким чином відбувалося викрадення, і чи було це викраденням — чи, може, майстерним інсценізуванням викрадення самим зниклим, з яких причин його не вбили, чим він заслужив на те, щоб йому дозволили жити, тихо працювати, згодом — навіть налагодити особисте життя, чим він заслужив на те, щоби бути таким щасливцем — о, якби нам було це відомо, здається нам, це відкрило би доступ до універсального, цілющого знання про нас самих. Таємниці мучать, бо ми наївно віримо, що розгадка кожної таємниці містить у собі обіцянку, дану нам особисто.
Коли Петров довідався, що трапилось із Зеровим? Коли він точно знав, що Зеров уже неживий? На що це схоже: розуміти, що ця доля від самого початку була заготовлена і для тебе самого? Те, що трапилось із Зеровим, Филиповичем, Драй-Хмарою, сотнями і тисячами інших — мусило трапитись і з тобою. Те, що твоє життя поточилось іншою стежкою, навіть не так — іншими стежками, які раптово обривались, а ти продовжував рухатись у незнаному просторі, навпомацки, витоптуючи шлях у темряві, — лише збіг випадковостей, лише ірраціональна гра обставин, що вилаштовувалися камінцями, дозволяючи тобі робити крок за кроком і не зірватись у прірву. Скільки разів і як давно ти мав уже загинути, дрібний і неважливий, нецікавий із усім своїм інтелектом, душею і тілом, непомітний і нікчемний серед мільйонів інших так само непомітних і нікчемних, неповторних живих людей, перемелених у жорнах на кісткове борошно, — усвідомлення цих речей мусило вплинути кардинально. Очевидно, цей приголомшливий досвід, що тривав довгими днями й роками, нестишне відчуття навислої загрози, напруження й очікування найгіршого, тимчасом як найгірше траплялося з близькими людьми, зі знайомими і незнайомими, з людьми далекими, але такими мало чим відмінними, навчили головного.
Наприкінці війни, потрапивши до Німеччини разом із німецькими військами, що відступали, Петров отримав змогу писати без жодних обмежень. Це мусило бути п’янке відчуття, що забивало памороки. Або, можливо, втіха насправді виявилась не такою й значною порівняно з безліччю чинників для страждань і неспокою: небезпека бути викритим (спочатку — німцями, згодом — українцями-еміґрантами, власними друзями і знайомими), всюдисущість радянських спецслужб, непевність щодо їхніх рішень і логіки, чужа країна, незнаний европейський світ, невлаштованість, непевність післявоєнного часу, загальне лихо навколо, розлука з коханою жінкою й — імовірно — неможливість підтримувати з нею зв’язок. А ще — втрата друзів, думки про їхні страждання, біль від невідання; почуття провини перед Зеровим, спогади, сни, фантазії про те, через що тому довелось (і, можливо, доводиться далі) проходити. Почуття провини перед ними всіма, старанно приглушене психікою. Паскудні роздуми про зраду, її відносність, її неминучість (якщо ти живий). А також: проживання власного паралельного життя, яким воно мало би бути, якби не…
Спочатку він опинився в Берліні, трохи згодом — у Фюрті, потім — у Мюнхені. Там, у Швабінґу, винайняв зручне помешкання на другому поверсі — хоча вхідні двері були обвуглені, а сходи нестерпно рипіли — налагодив добрі стосунки з власницею. Партер займала величезна аптека, на першому поверсі розташувався невеличкий театр, який тільки-тільки знову почав відживати після війни.
Господиня вивчила основні звички свого пожильця, приносила вранці каву до його кабінету. Обоє полюбили ці ритуальні діялоги — обговорення погоди, наслідків війни, обмін чутками, спільний вибір страв до невибагливого меню. Господиню зворушував східний акцент професорової німецької мови, знаної здебільшого з книжок. Вона не могла знати, що українською мовою її квартирант розмовляє з російським акцентом. Як не могла знати й того, що російською мовою розмовляє з акцентом українським.