Віннету ІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-118-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІ». Краткое содержание книги:
— Де він живе? Мені треба неодмінно ще сьогодні переговорити з ним.
— Він буде вдома о десятій. Я теж збирався зайти до нього побалакати про одну справу, але вона сама собою вирішилася, тож тепер не маю потреби йти до нього. Але він мені говорив, щоб я приходив о десятій, бо лиш тоді він повернеться.
— Хтось був під час вашої розмови?
— Двоє чоловіків, один — трохи старший, другий — молодший.
— Ви знаєте їхні імена? — втрутився я в розмову.
— Ми просиділи з ними разом близько години, а за такий час хоч-не-хоч, а познайомишся. Молодшого звали Олерт, старшого — сеньйор Ґавіляно. Старший, здається, був раніше знайомий з сеньйором Кортéсіо, бо вони згадували про свої зустрічі в Мехіко[47].
— Ґавіляно? Я не знаю, хто це. Невже Ґібсон знову змінив прізвище? — спантеличено запитав мене Вірна Смерть.
Але коваль на фотографіях без вагання упізнав обох чоловіків.
— Це вони, сер, — підтвердив він. — Худий і зі смаглявим обличчям — сеньйор Ґавіляно, а другий — містер Олерт. Він мене трохи збентежив тим, що розпитував про людей, з якими я ніколи в житті не зустрічався. Спочатку про якогось негра на ім’я Отелло, потім про одну молоду міс, здається, з Орлеана, її звали Жанна, і вона пасла овець, а потім чогось пішла воювати з королем Англії. Далі — більше, він згадав якогось містера Фрідоліна, нещасну леді Марію Стюарт, якій відрубали голову в Англії, дзвін, який нібито співав пісню на слова Шіллера, сера Людвіґа Уланда, який прокляв двох трубадурів, за що королева подарувала йому троянду, яку зняла з власних грудей. Містер Олерт був дуже радий зустріти німця і безперестанку сипав іменами та історіями, я, правда, не всі запам’ятав. У мене в голові все змішалося і шуміло, як жорна. Містер Олерт здався мені добрим і нешкідливим, але трохи несповна розуму. Потім він читав мені вірші, де була моторошна ніч, яка двічі підряд закінчувалася ранком, а на третій раз ранок не настав, морок, грім, дощ, зірки, туман, вічність, кров у жилах, дух, який прагне визволення, отрута в серці, словом, суцільні нісенітниці. Я не знав, плакати мені чи сміятися.
Сумнівів не було: містер Лянґе розмовляв із Вільямом Олертом. Ґібсон вкотре змінив ім’я. Мабуть, і прізвище Ґібсон теж було несправжнє. Можливо, він раніше справді жив у Мексиці, і тоді його звали Ґавіляно, і під цим іменем його знав сеньйор Кортéсіо. Ґавіляно по-іспанськи означає «яструб», а це дуже пасує йому. Слід було з’ясувати, як він пояснював присутність Олерта у своєму товаристві. Без сумніву, він якось незрозуміло впливав на неврівноваженого Вільяма, придушував його волю і підтримував його нав’язливу ідею написати трагедію про божевільного поета. Оскільки одержимий літературою Олерт не міг не заговорити на цю тему, я запитав:
— А якою мовою розмовляв з вами містер Олерт?
— Німецькою. Він довго говорив про трагедію, яку нібито вигадує, але спочатку йому самому треба пережити й випробувати на собі все те, про що він писатиме.
— Але це неможливо!
— Не можу з вами погодитися, сер. Божевілля в тому й полягає, що хворий береться до справ, які ніколи не спали б на думку здоровій людині. Містер Олерт постійно згадував про якусь сеньйориту Фелісу Перільйо, яку він збирається викрасти за допомогою свого друга.
— Так, він справді з глузду зсунувся. Його треба зупинити. Він усе ще тут, в Ла-Ґранж?
— Ні. Вчора вони з сеньйором Ґавіляно поїхали на Гопкінс-Фарм, а звідти збиралися вирушити на Ріо-Ґранде.
— Погано, гірше не придумаєш. Ми повинні негайно їхати за ними. Чи можна тут купити пару хороших коней?
— У сеньйора Кортéсіо завжди є коні, він забезпечує ними прихильників Хуареса. Але не раджу вам вирушати вночі. Дороги ви не знаєте, а шукати провідника вже пізно.
— І все ж ми спробуємо виїхати ще сьогодні. Нам треба негайно переговорити з сеньйором Кортéсіо. Вже одинадцята година, покажіть нам, будь ласка, де він живе.
— Охоче. Ідіть за мною.
Ми встали з-за столу й попрямували до виходу, але тут біля будинку почувся тупіт копит. Через кілька хвилин до шинку ввалилася нова компанія, і ми, на свій подив, але й з певним полегшенням упізнали негідників, яких капітан пароплава сьогодні викупав у річці й так врятував їм життя. Мабуть, їх добре знали, бо зустріли вітальними вигуками. Посипалися питання, і ми відразу зрозуміли, що на цю зграю там чекали. На щастя, вони так захопилися бесідою з приятелями, що не помітили нашої присутності. Нас це теж влаштовувало, тож ми повернулися на свої місця, щоб не привертати до себе уваги. Але тепер пройти через перший зал було неможливо: бандити, побачивши нас, без сумніву, полізли б у бійку. Лянґе, дізнавшись від нас, хто такі новоприбулі, злегка прихилив двері, щоб ми, залишаючись невидимими, могли чути, про що вони говорять. Крім того, ми сіли до дверей спиною.
47
Мéхіко — столиця та найбільше місто Мексики.