Віннету ІІ

— Знайдете, точніше, вже знайшли. Я і є Лянґе. Оскільки бачу, що ви — порядні люди, мій будинок до ваших послуг, джентльмени. Сподіваюся, я не помилився стосовно вас. Хто ваш товариш, він досі не сказав ні слова?

— Мій друг — людина дуже освічена, ваш земляк, саксонець, який приїхав сюди в гонитві за щастям.

— Господи! У Європі люди кидають усе і мчать через океан у надії, що тут їх чекає багатство і щастя і що підсмажені голуби самі падають тут у рот! Запевняю вас, сер, тут треба набагато більше попрацювати, поки досягнете хоч чого-небудь, я вже не кажу про щастя. Але, попри все, бажаю вам успіху. Ласкаво просимо в наші краї!

Він простягнув руку мені, потім моєму товаришу. Вірна Смерть узяв її у долоні, стиснув і вимовив:

— Але якщо у вас виникли сумніви, чи можна нам довіряти, запитаєте вашого «хлопчика», і він підтвердить, що ми свої.

— Білл, мій хлопчик? — здивувався Лянґе.

— Так, він. Ви ж сказали, що він говорив з Вірною Смертю і пам’ятає кожне його слово. Зробіть послугу старому, юначе, повторіть, що він вам тоді сказав?

Білл із готовністю відповів:

— Вірна Смерть ішов попереду загону. Ми таємною стежкою пробиралися до кордону. Я був поранений у руку, кров запеклася, і рукав прилип до рани. Продираючись крізь зарості, Вірна Смерть відпустив велику гілку, і вона з розмаху боляче вдарила мене по рані. Я не стримався і голосно крикнув від болю…

— За що Вірна Смерть назвав вас ослом, — втрутився вестмен.

— А ви звідки знаєте? — здивувався Білл.

А старий тим часом продовжував:

— Ви стали виправдовуватися, поскаржилися, що у вас роз’ятрúлася стрíльна рана, на що він вам порадив змочити рукав соком подорожника. Сік охолоджує рану і не дає розвинутися гангрені.

— Так усе й було! Але як ви дізналися? — вигукнув молодий Лянґе, страшенно здивований.

— Ще й питаєте? Та це я дав вам цю пораду. Згадайте, ваш батько помітив, що я схожий на Вірну Смерть. І він має слушність, ми з цим старим схожі як дві краплі води!

— Он воно що… Значить, це ви і є? — Білл схопився з місця й кинувся до вестмена.

Проте батько вхопив його за полу куртки й посадив на місце.

— Сиди! — суворо наказав він. — Право й обов’язок батька першим висловити подяку й обійняти твого рятівника. Але поки що краще утриматися від обіймів, ти сам знаєш, де ми зараз і як за нами стежать.

І додав, звертаючись до вестмена:

— Сер, я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно. Я маю свої вагомі причини так казати. Зараз тут страшенно небезпечно. Повірте, я безмежно вдячний вам, і саме тому повинен бути обережним задля вашої ж безпеки. Наскільки мені відомо і як відкрито говорять, всі знають вас як затятого прихильника аболіціоністів. Під час війни ви зробили чимало славних подвигів і завдали жителям Півдня немалі збитки. Ви були провідником і розвідником у Північній армії і проводили загони такими стежками, де ніхто не наважився б ступити і кроку. Ми всі за це дуже вас шануємо, але жителі Півдня донині називають вас вивíдачем і шпигуном, і якщо ви опинитеся в компанії прихильників рабовласництва, вас повісять на найближчому дереві.

— Та знаю, знаю, — з погордою відповів Вірна Смерть. — Але я не боягуз, містере Лянґе, хоча чесно зізнаюся, що й бажання бути повішеним не маю. Мені мало не щодня погрожують мотузкою, а я, як бачите, все ще живий. От навіть сьогодні зграя розбійників намагалася повісити нас на пароплавній трубі, але в них нічого не вийшло.