Борги нашого життя

— Ось такий чудовий збіг, — підсумовуючи сказав Грінспен. — У нас просто вимальовується справжній клуб поціновувачів власника холдингу. Ну, звичайно, за певними винятками. — Грінспен на мить замовк, уважно глянувши на мене, після чого продовжив дещо іншим тоном. — Андрію, я погоджуюсь — у тому, що ти говорив, є сенс. Законність, мир, гуманізм. Але не зараз і не тут. Тож вибач. І дякую, що ти повернувся. Очевидно, ти хотів нас врятувати. Дякую тобі за це. Але нас не треба рятувати. З нами все буде добре.

Я усміхнувся:

— Ти помиляєшся, Гриню. Хочу тебе розчарувати — я не приїхав вас рятувати. Я приїхав бути з вами.

Грінспен здивовано звів брови:

— Он як? Мені чомусь здалося, що ти засуджуєш те, що ми збираємося зробити.

— Так, я проти. Це божевілля. І колись я через все це вже пройшов. Може саме тому я і хочу бути зараз з вами.

— Ти колись пройшов через щось подібне?

— Так. Але я не хочу зараз про це говорити…

Грінспен пильно, з-під лоба глянув на мене. І в цей момент Сем сказав:

— Чувак, я радий, що ти з нами. Давай п’ять. — і простягнув мені свою могутню п’ятірню. Справу було зроблено.

— Ти знаєш, Андрію, — після досить затяжної паузи, викликаної, вочевидь, майже допитою третьою пляшкою червоного, промовив Грінспен. — Я ніколи, як певно й інші, не міг до кінця доперти, що ти за людина. Щойно мені здавалося, що знаю тебе, — як дійсність несподівано виявлялась іншою. Але хочу сказати одне. Можливо, це все мінуси моєї минулої роботи, але, Андрію, мені здається, що у тебе типовий вигляд людини, яка взяла якийсь неповертабельний кредит. Повір мені, я таких людей упізнаю серед тисячі…