Борги нашого життя
- Автор: Гарасим Андрій
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-78-2
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Борги нашого життя». Краткое содержание книги:
Головний герой роману замість обіцяної роботи піарника банку опиняється у колекторському відділі. Нова робота викликає в нього внутрішній конфлікт і разом зі своїм напарником він стає на шлях безкомпромісної боротьби за справедливість. Зрештою, в кожного з героїв роману виявляються свої неповернуті життєві борги, які прийшов час віддавати.
Це міцна гостросюжетна проза з філософським підтекстом, чіткою сюжетною лінією та несподіваною розв’язкою. Динамічні події розвиваються на тлі жорстких сучасних українських реалій. Герої роману — не янголи, але вони здатні на рішучі та шляхетні вчинки, що викликають симпатії читача.
— Жаль, — після короткої паузи стенув плечима Грінспен.
— Мені теж шкода. Дуже шкода.
— І куди ж ти тепер?
— Ще не знаю. Кудись, де менше людей. Чогось вони мене дратують останнім часом. Речі заберу потім.
Ми замовили ще горілки і досить повільно її пили, паралельно розмовляючи про щось, ніби намагаючись відтягнути час прощання. Зрештою, в якийсь момент, коли склянки наші давно вже спорожніли, навпроти нашої забігайлівки зупинилася міжміська маршрутка, що їхала в західному напрямку від міста. Я потис Семові та Грінспенові руки і швидко заскочив до неї. Машина рушила, і я побачив своїх хлопців, що стояли на дорозі і дивилися в мій бік. Моє горло в цей момент здавило, наче сталевим обручем. Якби не тільки-но куплена у кав’ярні «Кола», то закашлявся б.
Я прокинувся рано вранці. Сонце лише виходило з-за гір, які ще тонули в темряві. Лише де-не-де вгадувались силуети дерев та майже непомітні обриси безлісих полонин. Казкова країна, до якої я так давно йшов. Вона була десь у моєму далекому дитинстві, вона перетворилася на казковий Ламаюру, до якого я так і не доїхав, і вона прийшла до мене зараз, саме в той момент, коли я майже забув за неї. Я вдихнув вологе, холодне повітря — дихай на повні груди, Андрію, — ти мріяв все своє життя опинитися в подібному місці. І ось ти тут.
Коли, зрештою, проміння осіннього сонця заполонило всю долину золотавим і прозорим світлом, я підвівся і пішов до хатини, в якій мешкав останні три тижні. Колись мої знайомі поїхали в Карпати на новорічні свята і весело провели час у компанії місцевих хлопців, що мешкали зі своїм старим саме у цій оселі на відшибі. Молоді зрештою поїхали на заробітки до Європи, лишивши старого на ласку родичів з ближнього села. Хата ж стояла пусткою, лише старий час від часу заходив сюди, та ще я віднедавна оселився тут.
Сьогодні вочевидь був той день, коли старий вирішив вибратися з долини, аби провідати свою оселю, а заразом і мене. Він сидів коло хати, мружачись на сонце. Побачивши мене, усміхнувся, і привітавшись, спитав, чи ще довго я тут збираюся бути. Він завжди мене про це питав, і завжди я відповідав йому одне й те саме — «не знаю». Старий знов усміхнувся і сказав, що так само відповідають його діти, коли він питає їх, чи планують вони повертатися додому. Після чого він замовк і якийсь час дивився перед себе. Я спитав його за бринзу. Хтось в селі ще робив справжню овечу бринзу, і я вже кілька разів купував її за посередництва старого. На моє запитання старий лише знизав плечима і сказав, що господар, який її робив, поїхав до своїх дітей у місто. «Нема вже кому її робить», — мовив він і скрушно хитнув головою. Усмішка щезла з його обличчя. Старий підвівся, аби йти, аж раптом, щось згадавши, закопирсався в кишені. За який час він дістав мій мобільний. В хаті, де я жив, були постійні перебої з електроенергію, її частіше не було, і я віддав старому телефон, аби він його у себе зарядив. І забув. Як з’ясувалося, можна жити і без нього. Проте від сучасного життя нікуди не втечеш. Я взяв телефон і подякував старому. Той махнув рукою і покрокував назад до села.
Я зайшов до хати, запалив піч, поставив чайник. Вже коли сидів за столом і пив чай, згадав за мобільник. Витягнув його з кишені і побачив, що він блимає своїм вічком, сигналізуючи чи то про пропущені дзвінки, чи смс-ки. Я поклав телефон на стіл і якийсь час просто дивився на нього, сьорбаючи чай і борючись з бажанням пожбурити телефон у вікно. Зрештою натиснув клавішу, аби подивитися, хто мені дзвонив. Там було кілька нецікавих мені дзвінків, аж раптом я побачив пропущені дзвінки від Грінспена. Я прихилився до спинки стільця і який час задумливо крутив мобільник у руці. У мене було стійке відчуття, що краще не відповідати. Зрештою, я вийшов надвір, оскільки там був кращий зв’язок, і передзвонив Грінспену.
— О Боже, Андрію, ти таки передзвонив! — почув я у трубі схвильований голос Грінспена. — Ми вже думали з тобою щось сталося:
— Зі мною все нормально. Що у вас?..
— Ну у нас, зрештою, все добре… — затинаючись відповів Грінспен. — Хоча є й погані новини. Пам’ятаєш того хлопчину, за якого ми вписалися перед суддею?
— Так, звичайно, Володька…