Нафта

Оголений Карло був прив’язаний до колеса. Але, як часто трапляється у снах, перебування там, на колесі, голим — це була водночас і дія, й споглядання за нею. Карло справді був прив’язаний до колеса й рівночасно з тим бачив себе на ньому. Ба більше, хтось йому про це розповідав (ніби нашіптуючи, чи, краще було б сказати, однаково терпляче й беззаперечно суворо наставляючи, як дають настанови батьки чи вчителі у дитинстві, прививаючи почуття обов’язку). Це було «покірне, непам’ятне й безтурботне» (1)[52] багатоголосся, котре, попри свою переривчастість і довгі паузи, часом гублячись у безвісті, розповідало Карло про те, що він наразі особисто не лише переживав, але й бачив збоку. Колесо крутилося: оберталося воно швидко чи повільно — це поняття відносне, яке у цьому вимірі не мало істотного значення. Важливо було те, що Карло повсякчас повертався в одне й те саме місце (на це вказувало «покірне, непам’ятне й безтурботне» багатоголосся). Але що то було за місце? Не маючи жодної точки відліку в тому тьмяному, порожньому, надвечірньому просторі, Карло загалом був не спроможний впізнати будь-яку точку. Відносно абсолютно порожнього простору, всі точки були однаковісінькі; й, певна річ, вони були тотожними відносно центру, як трапляється під час руху точно по колу. Однак насправді така точка таки існувала. І коли Карло наближався до цього місця, він не лише відчував це, бо саме там знаходилося його тіло, але й бачив усе на власні очі, ніби спостерігав за собою збоку. Більш того, багатоголосся, може, й стаючи не таким «покірним, безпам’ятним і безтурботним», не забувало його про це застерегти. Він знаходився у такій точці, що, наприклад, на початку (?) сну Карло в самісінькому центрі, тобто на осі колеса, чітко бачив те, на що вперше звернули його увагу. Це було сплетіння (воно теж було величезне, барокове) змій там, у глибині, на спицях колеса. Всі разом вони ніби утворювали одну зміюку, що обвилася навколо себе самої, вкриту сухою, бузковою лускою, що якось дивно змінювалася у безбарвному повітрі. Коли Карло, пройшовши коло, знову повернувся в цю точку, він побачив, що обидві змії, відділившись одна від одної, лежали долі, у розсіяному просторі колісної осі, ніби неживі; вони зменшилися й перетворилися на звичайних гадюк, що здохли й висохли від літнього сонця. Проте на їхньому місці стояла жінка. Вона була дикункою. Мала низьке чоло, коріння її волосся досягало майже до приплюснутого носа, а власне волосся спадало, як стерня, масне, ніби хто змастив його якоюсь бридкою олією, на маленький зашийок та убогі плеченята. Вона стояла там, ніби вагітна, вирівнявши спину й вип’явши вперед пухкенький живіт, а в її очах та на товстих губах була якась безсоромна усмішка. Втім, дивувала в ній не дикунська зовнішність безсердечної біднячки й не іронічний розум, який виходив з усього її тільця, а те, що з черева у неї звисав страшенно великий довбень: висяк, бо, вочевидь, він не був збудженим, втім, сповнений тієї незбагненної моці, такого самого чорного кольору, який зазвичай приписують фалосам пріапів[53] чи тварин, як то віслюки чи воли. Саме через те, що вона мала такий член, народжуваласьa[54] у її очах ота хтиво-спокусливаb[55] усмішка. Але вона була не сама, «яву» доповнювала (спершу геть непомітна) чоловіча постать, що стояла в її тіні (якщо так можна висловитися, адже у тому світі не було ані світла, ані тіні). Він був неймовірно маленьким: хлопчиком, ганчір’яною лялькою, якою бавляться дівчатка, чортеням, гномом. Як на свій розмір, він мав ідеально гармонійну статуру. Він водночас був мужнім і сумирним; був подібний до молодого батька, який щойно одружився й ще сам — хлопчисько. У нього теж поміж ніг висів член, але цілком нормальних розмірів, який у своїй природній наготі був зовсім непомітним. Але трішечки вище, у паху, натомість добре був помітний великий розріз, глибокий отвір. Чоловічок нахилився вперед, пальцями трішки розкрив його, так ніби хотів показати; потім почав витріщатися на нього, час від часу здіймаючи очі й по-батьківськи, спокійно, посміхаючись. Карло знав — і багатоголосся з космічних просторів це підтверджувало, — що отой глибокий розтин у паху чоловічка — то вульва. Коли з натяком Колесо зробило ще наступний оберт, сцена у центрі, від якого променями розходилися осі, знову перемінилася. Змії, жінка та чоловічок щезли. Тепер там був лише він, Карло, але він був мертвий (чи, можливо, хоч і з’явився на світ, ніколи не народжувався). Його тіло було абсолютно закостеніле, ніби кам’яне: поза всяким сумнівом, це було тіло, що належало пам’ятнику зі старого каменя. Десь із глибини хор застерігав його, що це — радість і більшої за неї ніколи вже не буде.