Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Удома, згадувалося йому, коли він приїздив до батька на канікули і в неділю перед обідом капельмейстер Нехвал ставив свій військовий оркестр, як належало, кружка, він був готовий на блаженну, теплу й солодку смерть за цього цісаря. Живий був дідів заповіт — рятувати цісареві життя. І його, цісареве життя, незмінно рятували, якщо поряд був котрийсь Тротта.
І ось ледве чотири місяці як він у полку. Несподівано виявилося, що цісар, неприступно захований у своєму панцері з кришталю, більш не потребує Тротт. Задовго тривав мир. Смерть була далеко від юного лейтенанта кавалерії — та смерть, що вінчала узаконене статутом просування по службі. Колись він стане полковником і на тому помре. А тим часом ходитиме щовечора до казино, дивитиметься на цісарів портрет. Що довше лейтенант Тротта на нього дивився, то дальшим робився йому цісар.
— Погляньте лишень! — продзвенів, мов у флейту, голос лейтенанта Кіндермана. — Тротта всі очі видивив, приглядаючись до старого!
Карл Йозеф усміхнувся Кіндерманові. Фенріх Беренштайн давно почав партію в доміно і вже збирався її програти. Він вважав за свій обов’язок програвати, коли грав із кадровими офіцерами. У цивільних він завжди вигравав. Його навіть між адвокатами мали за небезпечного партнера. Проте, відбуваючи річну військову перепідготовку, він ховав свою кмітливість у кишеню й силкувався вдавати дурня.
— Цей раз у раз програє, — сказав до Тротти Кіндерман.
Лейтенант Кіндерман був переконаний, що всі «цивілісти» — то істоти копійчаної ціни: у доміно, й то незугарні виграти.
Полковник ще й досі сидів у своєму кутку з ротмістром Тайтінґером. Декотрі офіцери з нудьги тинялися поміж столиками. Вони не сміли покинути казино, поки полковникові не набридне грати. М’якосердий годинник на стіні щочвертьгодини починав дуже виразно й повільно голосити, його скорботний плач перебивало стукотіння камінців доміно й шахових фігур. Часом забігав який з ординарців, клацав підборами, біг до кухні й повертався з маленькою чарчиною коньяку на кумедно великій таці. Деколи хтось зривався на регіт, — поглянувши в той бік, звідки він лунав, можна було побачити чотири схилені докупи голови і зрозуміти, що там правлять жарти. Ох, ті жарти! Ті анекдоти, коли всі відразу бачили, що змушує тебе сміятися — піддобрювання чи розуміння! Ті анекдоти відрізняли своїх від чужих. Хто їх не розумів, той не належав до корінних уланів. І Карл Йозеф до них не належав.
Йому спало на думку запропонувати нову партію в доміно — утрьох, — коли враз відчинилися двері і, аж надто дзвінко клацнувши підборами, на порозі козирнув ординарець. Умить стало тихо. Полковник Ковач підхопився зі стільця і звернув очі до дверей. Увійшов не хто інший, як полковий лікар Демант. Він аж сам злякався того переполоху, який зчинив. Він усміхаючись стояв біля дверей. Ординарець усе ще стовбичив обік нього, витягшись у струнку, і вочевидь йому заважав. Полковий лікар махнув рукою. Та ординарець того не помітив. Грубі скельця лікаревих окулярів ледь запітніли від осіннього вечорового туману. Демант звик, заходячи з холоду до теплого приміщення, скидати й протирати окуляри. Однак тут він на це не наважився. Минула ще якась хвилина, поки він пройшов уперед від дверей.