Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
За спиною в себе він почув гупання чобіт Онуфрія. Лейтенант пішов швидше, щоб денщик його не наздогнав. Проте Онуфрій і собі додав ходи. Так побігли вони один за одним безлюдною, твердою і лункою вулицею. Для Онуфрія, вочевидь, було радістю наздоганяти свого лейтенанта. Карл Йозеф зупинився й зачекав. Онуфрій чітко вимальовувався в місячному сяйві, він наче ріс, підносив голову до зір, мов набираючись у них нової сили для зустрічі зі своїм паном. Він рвучко вимахував руками в ритмі своєї ходи, здавалося, що він топче й повітря — руками. За три кроки від Карла Йозефа він зупинився, знову випнув груди, жаско гримнув підборами й козирнув, зліпивши докупи всі п’ять пальців правиці. Карл Йозеф безпорадно усміхнувся. Будь-хто інший, подумав він, зумів би сказати хлопцеві щось приємне. Було зворушливо те, як Онуфрій прилип до нього. Власне, йому ще не випадало нагоди роздивитися до пуття свого денщика. Поки не завчив імені, не мав можливості роздивитись і обличчя. Йому здавалося, ніби його щодня обслуговував інший денщик. Декотрі офіцери говорили про своїх денщиків по-знавецькому, як про дівчат, убрання, улюблені страви й коней. Карл Йозеф, коли мовилося про слуг, згадував лише старого Жака в батьковій оселі, старенького Жака, який служив іще його дідові. Не було на світі слуг, окрім старого Жака! Тепер перед ним на освітленій місяцем дорозі стояв Онуфрій з могутніми випнутими грудьми, з блискучими, як пломінь, ґудзиками, дзеркально наваксованими чобітьми й судомно затаєною радістю від зустрічі з лейтенантом.
— Стійте! Заспокійтеся! — наказав Карл Йозеф.
Йому хотілося сказати щось привітне. Дід сказав би щось привітне Жакові. Онуфрій лунко виставив уперед праву ногу. Груди ж його й далі були випнуті, наказ на нього не вплинув.
— Стійте вільно! — наказав Карл Йозеф трохи сумно й нетерпляче.
— Насмілюся доповісти, я стою вільно! — відповів Онуфрій.
— Далеко вона живе, твоя дівчина? — спитав Карл Йозеф.
— Насмілюся доповісти, недалеко, за годину ходи, пане лейтенанте!
Ні, нічого не виходило! Карл Йозеф неспроможний був знайти жодного слова більше. Горлянку йому здушила якась незнана ніжність, він не вмів обходитися з денщиками! А з ким він умів обходитися? Його безпорадність була велика, він і для розмов з товаришами не знаходив слів. Чого вони завжди шепотілися між собою, тільки-но він відвертався чи перше ніж він до них підходив? Чого він так незграбно сидів на коні? Ох, він знав себе! Він бачив свій силует, як у дзеркалі, дарма було б його вмовляти! За його спиною потайки перешіптувалися товариші, їхні відповіді він розумів аж після того, як йому їх розтлумачували, та й тоді не міг сміятися, власне, якраз тоді ніяк не міг! Проте полковник Ковач його любив. І, звісно, послужний список був у нього відмінний. Він жив під крилом слави свого діда. Он воно як! Він був онук героя Сольферіно, єдиний онук. Він відчував дідів погляд на своїй потилиці. Він був онук героя Сольферіно!
Кілька хвилин Карл Йозеф і його денщик Онуфрій мовчки стояли один навпроти одного на залитій місячним сяйвом вулиці. Місяць і тиша ще подовжували ті хвилини. Онуфрій стояв — ані руш. Стояв, мов пам’ятник у срібнім блиску місяця. Карл Йозеф зненацька повернувся й рушив уперед. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Карл Йозеф чув рівномірне гупання важких чобіт і залізне брязкання острогів. То йшла за ним сама вірність. Кожний удар чобіт об землю лунав як нова, невелемовна, тверда врочиста обітниця солдатської вірності. Карл Йозеф боявся обернутися. Йому хотілося, щоб ця рівна, як шнур, дорога раптово прослала перед ним якусь несподівану, невідому бічну стежку — порятунок від невідступної послужливості Онуфрія. Денщик ішов за ним у тому ж таки темпі. Лейтенант силкувався йти в ногу з чобітьми в себе за спиною. Він боявся розчарувати Онуфрія, з неуважності змінивши ногу. В надійно твердій хлопцевій ході озивалася вона, його вірність. І кожний новий її відгук зворушував Карла Йозефа. Здавалося, що там, за його спиною, незграбний парубійко, ударяючи в землю важкими підошвами чобіт, намагався достукатись до серця свого зверхника — безпорадна ніжність убраного в чоботи і остроги ведмедя.
Аж ось вони дісталися межі міста. Карлові Йозефу спало на думку добре слово, підхоже задля прощання. Він обернувся до хлопця і сказав:
— Розважайся на здоров’я, Онуфрію!
І швидко звернув у бічну вуличку. Онуфрієва подяка долинула до нього вже лишень як віддалена луна.