Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Парохове обличчя спохмурніло, численні зморшки поглибшали. Кутики вуст здригалися, ніби він боровся сам з собою.
— Росіяни ні, але остання німецька рота, яка тут стояла. Звідки мені було знати, чого хоче той полковник? Звідки, скажіть?
Його голос перервався, і він відвів погляд.
— І це при тому, що серби належали до нашої спільноти, так само як і всі інші.
— Ви говорите загадками, панотче, — урвав його батько.
Рота одержала наказ відступати, затинаючись, розповів нам священик. Солдати вже повсідали до вантажівок, і парох хотів принести їм щось поїсти. То були самі бідолашні, вихудлі хлопці. Нерви в полковника були до нічого. Його підточили бої з партизанами Тіто по той бік сербського кордону і страх потрапити їм до рук. Але щоб офіцер був здатний на таке — цього божий чоловік уявити собі не міг. Парох підвів голову і від цього виглядав іще жалюгідніше, ніж перед тим. Я перестав на нього зважати і штовхався з Сарело.
Офіцер перепинив пароха, почув я, і наказав йому повідомити, чи є в селі не німці, і якщо так, то де живуть. Звісно, він охоче йому розповів, навіть близько не міг припустити чогось такого. Зачувши, що тут живе сербська родина, полковник завимагав описати йому дорогу до них, а тоді притьмом застрибнув на мотоцикл і поїхав.
Те, що трапилося потім, парох чув лише з розповідей. Вочевидь, полковник з пістолетом наголо увірвався у дім Павлічів і застрелив спочатку батька, потім матір, а на кінець — Катіцу. А Мірко ж був сумлінним чоловіком, не католиком, але сумлінним чоловіком, проказав парох, чию віру в цивілізовану війну було підірвано.
Їх поховали не на тому цвинтарі — на католицькому. «Така халепа», — промурмотів парох Шульц. І відтоді він дорікає собі, адже міг просто промовчати, підсумував парох. Ні він, ні ми не могли тоді знати, що це ще не все, що це лише початок. Що і на нас, і на нього в найближчі місяці звалиться значно більше провини й поневірянь, які змінять світ Грозенау назавжди.
Досі я безжурно штовхався з Сарело, та, зачувши ім'я Катіци, завмер, мене затрусило. Сарело вхопив мене за руку і зашепотів на вухо:
— Не роби дурниць, бо батько битиме. Вгамуйся, ти і так вже нічого не зміниш.
Я відштовхнув його, а тоді накинувся з кулаками.
— Ти весь час знав, ти, цигане паскудний! Знав і нічого не сказав!
Я зістрибнув на дорогу, а батько наказав:
— Перестань негайно!
Та всі наслідки були мені байдужі, усвідомлення того, що Катіца мертва і цей стан триватиме вічно, вкидав мене у ще більший відчай. Все решта було мені байдуже. Я лупцював Сарело, доки він це терпів, бо ж був сильніший і спритніший за мене. Він вхопив мене за руки й тримав, а батько зістрибнув з підводи і тепер наближався з батогом у руці.
— Цього не може бути! — кричав я знов і знов, безуспішно намагаючись вирватися.
Коли батько був на відстані кількох кроків, Сарело, широко вишкірившись, відпустив мене, і я впав. Та тут же підхопився, бо не хотів, щоб батько чи хтось інший до мене торкався. Він був уже на відстані витягнутої руки, коли я кинувся бігти. Я мусив пересвідчитися, що все це правда, а не просто вигадка божевільного пароха, навіть якщо за це мене віддухопелять до напівсмерті.
Я відбіг уже на якусь відстань, коли мене наздогнав батьків голос. Не роздратований чи бодай підвищений, але такий, що не терпів заперечень. Кожне слово надвиразно й вагомо.
— Негайно зупинися, а то пошкодуєш!
Я скорився, либонь зі звички, аж ніяк не зі страху, що він завдасть мені болю. Я почув, що він наближається, і обернувся. Й одразу ж дістав першого ляпаса.
— Хочеш перед панотцем зганьбити нас за свою сербську дівку? Ану, на підводу!
Мама дивилася в землю, а тоді штовхнула ліктем діда, як завжди, коли хотіла, щоб він втрутився замість неї. Дідо непереконливо завимагав:
— Дай спокій хлопцеві!
— Він мій син, принаймні так записано в документах. Тож робитиму з ним, що захочу.
— Ти мене не стримаєш, — сказав я.
Він стиснув зуби, ніби хотів мене розмолоти.
— Як ти сказав?
Він ухопив мене за підборіддя і відкинув голову назад. Я щосили відбивався, мені вдалося вивільнитися. Він вражено відвів руку, бо на таке не розраховував. Держалном батога вдарив мене в лице, а тоді продовжив рукою.