Карусь і ми
- Автор: Парфанович Софья
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Карусь і ми». Краткое содержание книги:
Карусь мовчить. Спроби зрушити його не вдаються.
— Бачиш? Ти впертий, як той осел! Що було б, якби я була така сама? Адже я встаю щоранку — все одно, чи почуваюся добре, чи ні. І, хоч надворі мороз, хоч і сніговій, одягаюсь і йду до праці. В той час ти дрімаєш собі, й ніхто не наганяє тебе. Щойно тепер, по полудні, коли мені треба їхати до будинків, де мої хворі, щоб оглянути їх, і я прошу тебе поїхати зі мною, ти робиш церемонії, показуєш свої примхи, ми стоїмо на площі і тратимо дорогий час. Але тобі це байдуже! Ти не зацікавлений у часі, хіба що в кількості миль на годину, а коли ти не робиш миль, то тобі байдуже, чи то година, чи день.
Немає відповіді.
Виходжу з авта, підношу віко мотору й починаю майструвати. Пробую, чи рурки, що ведуть до карбюратора, не повідставали. Таке вже траплялося. Ні, вони держаться міцно. Навчена досвідом, заглядаю, чи доволі бензини й олії у збірниках. Все в порядку. Ага, знову клопіт з тим самим хлипаком. Смикаю за оцей валочок догори й униз — не йде. Правда, до цього треба двох: одного, що рухав би цим валочком, і другого, що злегка надавлював би на акцелератор. Розглядаюсь — ніде ні живої душі. Нарешті в передвечірньому тумані майорить людська тінь.
Підійшов якийсь чоловік.
— Прошу вас, поможіть мені застартувати віз.
Чоловік поглянув на мене бездумними очима, минув мене й пішов далі з своїм кошиком.
Ах, це наш пацієнт! Він носить ліки з аптеки до лікарні. У нього лиш стільки розуму, скільки треба для виконання цього нескладного завдання.
Хтось спинив авто. Певно якийсь наш працівник. Я підійшла до нього і стала просити:
— Допоможіть мені застартувати віз, прошу вас!
— Я не механік! — відповів чужий чоловік. — Чому б вам не піти до будинку та не викликати телефоном газстанцію, щоб прислали механіка?
— Е, не потрібно мені його! Мені треба тільки малої допомоги: помахати… ну, і цим…
Чужий чоловік приглянувся до мене підозріло.
— Не знаю, чим вам там треба махати. Врешті — в мене немає часу!
Він залишив мене біля авта й пішов своєю дорогою. Алеж, до лиха, як називається той прутик, що ним треба помахати? Коли це зробити, то хлипник відчиняється.
Я сперлася на Каруся й надаремно намагалася пригадати собі. Та воно зовсім вилетіло з пам’яті!..
Врешті над’їхала моя подруга. Але і їй я не зуміла сказати, чим то треба помахати. А втім, навіть, якби я назвала це, вона не могла б мені нічого допомогти, бо на авті нічогісінько не розумілася. Тож зробила мені єдину прислугу, на яку була здатна: попхнула мене, чи, власне, Каруся. Коли ми вже були на дорозі, і Карусь чи то розігрівся, чи надумався, я нагадала собі, що це отой бісів «човк» та вирішила таки поїхати колись до поважної майстерні, щоб його підмінили — а, може, не його, а якусь іншу частину.
Ця пригода нагадала мені іншу, трохи подібну. Я стала розказувати Карусеві, забувши вже свою злість на нього і на свою пам’ять.
— Їхала я раз на гарну прогулянку на Захід таким поїздом, що має прегарну назву «Зефір», скляний дах і вигідні сидження, що розкладаються на ніч. Проїхавши пустиню, не таку піскову, як Сагара, але цілу з червонявого піску й скель, ми опинились у сточищі річки Колорадо. У тих місцях вона ще молода, але жолобить глибокі й дуже кольоритні каньйони. Вони захоплюють своєю різноманітністю і грізними гострими скелями, що підіймаються з дна і стін каньйону. В одному місці наш поїзд зупинився. Ми ждали на поїзд, що їхав з противного боку. На бічних рейках стояв вантажний поїзд. Ти знаєш їх досконало. Скільки разів нам доводилось вичікувати на схрещенні дороги з рейками!
Поїзд повзав, наче повільний великий червяк. Електричний льокомотив, похожий на страшного звіра з жовтими грізними смугами та страшним оком циклопа, тягнув безконечну валку вагонів. Я дивилась на них, читала написи й поволі забувала нетерплячку. Перед моєю уявою просувався цілий цей континент. Канадські лінії CPR і CNR розказували про велетенські простори Канади. Там українська людина стала сіяти жито-пшеницю, а інші шукали пригод — добували золото й полювали на полярних тварин. Згодом Чезапік та Огайо перенесли мене над велику затоку Атлантики Чезапік і воднораз стали розказувати історію індіанських воєн. А Санта Фе і «чіф» перекинули мене у Великий Каньйон і до соняшної Каліфорнії, на побережжя Пацифіку. Пірнувши в спогади й картини уяви, я й забула про наш поспіх і нетерплячку чекання. І, бувало, слимак-поїзд проїхав уже, а ми ще хвилину стояли, пірнувши в спогади далеких доріг, у минуле часів піонерів, індіянських мандрівок і змагань. Аж хтось трубив на нас, тоді ми наче прочунювались та їхали далі. Люблю, о, люблю американські поїзди.