Я обслуговував англійського короля

�ійсь пригодницькій виправі, і був схвильований, наче той мисливець, який чатує у засідці на звіра, а пан метрдотель курив з примруженими очима і спокійно кивав або хитав головою, поправляючи мене, коли я помилявся, і сам підходив до гостя, аби довести, що мав рацію, і він дійсно завше мав рацію. Справді. І тоді я вперше довідався, звідки в нього такий нюх, коли спитав його: «Як то ви все так знаєте?» Він відповів, виструнчившись: «Бо я обслуговував англійського короля». «Короля? — сплеснув я руками. — Мій Боже, ви обслуговували… англійського короля?» А пан метрдотель спокійно кивав головою. Так ми перейшли до другого етапу, який викликав у мене захват, то було щось на зразок лотереї, коли ви перебуваєте в очікуванні, чи випаде на ваш квиток виграш, або щось таке, як фанти на карнавалі чи на якомусь святкуванні. Пополудні, коли входив якийсь відвідувач, пан метрдотель кивав мені головою і ми виходили до комірчини, я казав: «Це італієць». А пан метрдотель хитав головою і казав: «Це югослав зі Спліта або Дубровника»… З хвилину ми дивилися один одному в очі, а відтак кивали головами і клали на тацю у тій комірчині по двадцять крон. Потому я йшов приймати замовлення, а коли вертався, пан метрдотель, бачачи мою міну, згортав обидві двадцятикронки і ховав їх у свій велетенський гаманець, через що й кишеню мав обшиту тією самою шкірою, з якої зроблено гаманець, я здивувався: «Як ви, пане метрдотель, про це дізналися?» І він скромно казав: «Я обслуговував англійського короля». І отак ми закладалися, і я раз у раз програвав, а пан метрдотель знову мене вчив: якщо я хочу бути добрим метрдотелем, то мушу відгадати не тільки національність, а й що гість замовить. І коли гість заходив до ресторації, ми кивали одне одному і йшли до комірчини, і там кожен клав дві двадцятки на службовий столик, і я казав, що гість замовить гуляшну поливку або суп з флячками, а пан метрдотель казав, що замовить чай і грінку без часнику, і я пішов прийняти замовлення, побажав доброго ранку і спитав, чого гість бажає. Він і справді замовив чай з грінкою, а коли я вернувся, пан метрдотель уже взяв обидві двадцятикронки, кажучи, що я мушу відразу розпізнати хворого на жовчник, з першого погляду, а в того пана, мабуть, і печінка підгуляла… іншого разу я думав, що відвідувач замовить чай і хліб з маслом, а пан метрдотель стверджував, що той замовить празьку шинку з огірком і кухоль пільзенського пива, і справді, тільки я прийму замовлення, тільки озирнуся на пана метрдотеля, а він, заледве глянувши на мою ходу, піднімає віконце і гукає на кухню: празьку шинку… а доки я підійду, додає: і з огірком! Я був щасливий, що можу так учитися, хоч і втрачав усі чайові, бо за кожної нагоди ми закладалися і я завше програвав, але завше при цьому запитував: як то так, пане метрдотель, що ви все знаєте? І він, вкладаючи ті двадцятикронки в гаманець, казав: я обслуговував англійського короля. Отак я замінив Карела, а ще раніше доля мене звела з метрдотелем Зденком, який любив уночі розколошкати ціле село і проциндрити всі гроші, мовби якийсь збанкрутілий аристократ, а ще я пригадав собі метрдотеля зі «Златої Праги», він був моїм першим метрдотелем, називався Малек, був дуже ощадливий, ніхто не знав, куди він ховає папірці, але кожен знав, що має їх, і то чимало, бо відкладає на малий готелик, і коли не буде вже метрдотелем, то купить або винайме собі той готелик десь у Чеському Раю. Але все було цілком інакше, він якось мені звірився, коли ми на одному весіллі впилися, а він тоді напився в дзюську, і розповів, а потім і показав гроші, отож вісімнадцять років тому дружина послала його до подруги з вісткою, він пішов, подзвонив, йому відчинили, у дверях стояла красива жінка, вона почервоніла, він теж, так і стояли вони в дверях, ошелешені, вона тримала вишивання, і ось він увійшов, не кажучи й слова, обняв її, а вона вишивала далі, а потім зіслизнула на канапу і не переставала вишивати за його плечима, і він, за його словами, оволодів нею як мужчина, і відтоді закохався і заощаджує, і протягом тих вісімнадцяти років зібрав сто тисяч, щоб оплатити і забезпечити свою родину, жінку й дітей, наступного року купить їм будиночок, а тоді піде, хоч уже й сивий, зі своєю сивою красунею за своїм щастям… оце він мені оповів, а ще відімкнув свій письмовий стіл з подвійним дном, і там були складені ті сотки, все, що було потрібно, аби викупити своє щастя… а я дивився на нього і ніколи б не сказав, що він такий, я дивився на його черевики, з-під штанів визирали старомодні підштаники, перев’язані над кісточкою білою тасьмою, пришитою до облямівки, і ті підштаники були наче з мого дитинства, коли я жив у бабусі в міських млинах, де подорожні викидали з кльозету Карлових лазень білизну… саме такі підштаники, розкинувши ноги, на хвилю зависали в повітрі… ось і всі мої метрдотелі, і кожен був іншим, а той Малек зі «Златої Праги» згадався мені, коли я стояв біля метрдотеля «Парижа», і той Малек здався мені святим, як поет і маляр Йодл, що продавав «Життя Ісуса Христа», то скидаючи, то вдягаючи пальто або плащ, і ввесь був обсипаний білим порошком, а вуста пожовклі від неврастеніну… що ж то вийде колись із мене?