Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
Проте з літератури прийшов і бринів рефреном рядок із «Га-лілея» Євгена Плужника:
«...І на в’язах мулько голові».
Дійсно, це геніяльно сказано: «мулько». Навіть уже не моторошно, а тільки «мулько»...
Але машина не зупинилася. Пройшла геть, лишаючи бір позаду. Максим це відзначив недовірливо: «Добре, якщо не тут, то тоді де?. » І він лишався й далі в стані внутрішнього напруження, глибокої зосереджености в собі. Проте помітив, що кругом лежав глибокий сніг. За бором стелився луг; а над лугом темрява ніби трішки порідшала. Там десь над лугом, ген над чорно-сивою імлою снігової пустелі, мав бути колишній ма-настир. Максим не бачив його, але знав і відчував, що він десь там — колишній Свято-Троїцький манастир, а пізніше — «Дитяче містечко», що потім стало військовим (військ НКВД) «городком» зі страшною репутацією, а ще пізніше — резиденцією Гестапо з іще страшнішою репутацією. Там відбувалися неймовірні речі, й там Максимові трохи не довелося скінчити вже свій шлях, коли б не випадок. І нарешті...
«Так! — блиснула враз моторошна догадка. — Таж той «спецвідділ танкової Сталінградської», очевидно, й зайняв резиденцію Гестапо, і це його, Максима, везуть туди, щоб спершу перепустити через «конвеєр» допиту...»
Ось скоро почнуться мости, а там за мостами гора і потім — закрут... Максим знав, що таке «конвеєр», з власного досвіду, а тому він вирішив, що якщо машина там, за останнім мостом, зверне праворуч — значить, він стрибає на ходу геть і буде бігти снігами доти, доки його не пристрелять. Воліє вмерти біжучи, але не датись на той «конвеєр». Він не потребує ще й божевільних мук і глуму. Якщо він уже не має шансів вийти переможцем, то навіщо йому ще божевільні муки й глум?..
Обриси гори вимальовувалися вже не в уяві, а в дійсності, виступаючи в чорній темряві ще чорнішою плямою й пливучи назустріч. То була знана Максимові гора. Він же колись, ще як тут було Дитяче містечко, виховував дітей: із неповнолітніх злочинців, безпритульних, переформовуючи їх, виховував порядних людей. Ця гора була забудована великими будівлями, спеціяльними спорудами, порита давніми печерами, вкрита густим парком і чагарником. Вона відчувалась у темряві, як велика барикада, що затулила вітер.
Ось перший міст. Другий. Третій. Ось тут зараз має бути закрут. Максим непомітно взявся правою рукою за борт машини. Ще мить... Машина крутнула на вибоїні й перехнябилась. Мить... І машина вирівняла хід, минувши закрут і йдучи далі, завертаючи не праворуч, а ліворуч, а потім просто.
Максим не вистрибнув тільки тому, що на вибоїні машиною тіпонуло так, що вартові повалилися геть на нього, а він на лаву. Вирівнявши курс, машина йшла далі, крізь ніч, крізь замря-чену снігову пустелю.
«Добре. Тоді ж куди вони мене везуть?..»
Довго гойдалася машина в темряві по снігах і, здавалося, вже ніколи не прийде до якоїсь цілі. Вона петляла вже невідомо де й повзла невідомо куди, навіть не знати — чи на схід, чи на захід, чи на південь, чи на північ? Максимові вже здавалося, що ті, що його везли, самі не знають або забули, куди саме їм треба його везти. Вони бовтались у темряві, немов у воді безмежної баюри. А вже зовсім загадковою ставала присутність тих двох, що всіли без спеціальної охорони й яких ніхто не беріг. Здогад, що вони мали бути за формальних свідків при розстрілі, виявився не тільки хибним, а ще й смішним, бо ж справді:
«Хіба ж у військовий час та ще на фронті, чи при фронті, хтось потребує якихось формальних свідків при розстрілах?!»
Ба, навіть, іще смішніше:
«Хто ж взагалі й коли в ВЧК-ОГОУ-НКВД потребував садків? Ха-а!..»
Значить, ці люди не причетні до нього. Тоді — куди ж вони їдуть?.. Не на прогулянку ж?..
Максим посміхнувся:
«Е, голубе! Здекваліфікувався ти, втративши свій щасливий дар орієнтації, виплеканий по тюрмах! Таж якщо ці люди їдуть з тобою, то значить тебе везуть зовсім не на розстріл, бо для такої процедури зовсім не бажані ніякі свідки! А якщо вони таки їдуть і таки з тобою, то напевно не на прогулянку. Краще буде, як ти приготуєшся до найнесподіваніших речей».
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Нарешті машина прийшла до мети.
Вона спершу наткнулась на заставу й обмінялась із нею паролем та відгуком і рясними матюками. Потім пройшла повз численні танки й гармати, пообкладувані снігом. Ті танки й гармати, наставивши хоботи всторч, несподівано виринали з темряви, як із мулу, під несподіваним світлом фар, немов доісторичні бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабіч дороги й далі. Скрізь, куди сягало світло фар, коли машина перехняб-лювалась на вибоїнах, задираючись радіятором вгору, — скрізь маячіли танки, автомашини, трактори, а між ними вештались люди й сипалась назустріч світлові божевільна, страшна ма-тюкня. Коли світло опускалося вниз — видива зникали, лише матюкня тривала, проводжаючи машину.