Пацики

— Йди до мене, ну, не бійся…

— Толя, незручно…

— Будь біля мене.

Ляня підкорюється, встає з–за столу й сідає поруч на ліжко. У мій бік дивиться задумано, наче кілішкує над якоюсь темою, котра не дає їй спокою і відволікає від навколишнього. Я беру її руку, вона здригається, шепочу, шо трапилося, маленька? а вона кидає швидкий і розгублений погляд, одягає неприродну усмішку на сумне обличчя; і каже, що все добре, нічого не сталося. Такі зміни в її поведінці — повна торба, нічьо не доганяю, не здогадуюся про причини цього, що ж усе таки, бляха, сталося. У Ляні тремтить підборіддя. Підводжуся з ліжка, боляче штиркає в боці, опираюся на лікоть і ніжно цілую її в руку. Ляня здригається, схиляється наді мною й припадає обличчям до моєї голови. Пауза. Толя, я не знаю, що буде далі, гаряче шепоче мені на вухо, обережно підводжуся, у її очах стоять сльози. Розумієш, не знаю, я не знаю, що буде з нами; пауза; так боюся тебе втратити, як би ти тільки знав… Маленька, не думай, нічого не думай, міцно обіймаю її, цілую в заплакане й вологе від сліз обличчя. Мати знову стукає у двері, просить, щоб прийшов до неї на кухню. Ляня допомагає мені підвестися. Мати накидається зі своїми запитаннями, які мене одразу втомлюють, це та дівчина? це ти в неї був? так? любиш її? На її шепітливий, змовницький голос відповідаю — да, да, да, і прошу більше не турбувати й не набридати. Мати замислено каже, Ляня дуже гарна, страшно гарна. Не розумію, що вона хоче цим сказати. Мати деколи любить отаке викинути з незрозумілим виразом обличчя, а ти собі потім ламай голову — що ж вона мала на думці. Покидаю її, мабуть, матір непокоїться, бо рано чи пізно таке мусило б трапитися, але ж… не ходити мені самотнім аж до старості? Повертаюся до Ляні, гаряче обіймаю, наче ненормальний, сантиметр за сантиметром осипаю поцілунками. Ляня шепоче, що зараз не той час, незручно; пауза; шо, бляха муха, незручно? все буде добре, нам ніхто не заважатиме; підводжуся й зачиняю двері на защіпку, яку я поставив два роки тому. Раніше я часто вночі мудохався з негативами фотографій (моїм нетривалим захопленням), а мати мала звичку відчиняти двері заспаною, з приплющеними, наче в китайця, очима й запитувати, чого так довго не лягаю; не одну плівку вона мені зіпсувала… Ляня, здається, мені вірить, у її непорушності відчувається тривога й нервозність. Шепочу, ми самі, все буде добре, але власні слова здаються непереконливими. Граюся, водячи пальцями по її білосніжній шкірі, розстібаю непотрібну блузку, добираюся до м'яких, ніжних грудей, збоку на крісло кидаю кремовий бюстгальтер.