Повернення "Галактики"
- Автор: Бережний Василь Павлович
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Повернення "Галактики"». Краткое содержание книги:
— А що ти хочеш — щоб у тебе справді баранячі роги виросли? — залякував хлопця Дем’янко.
Лежень довгенько мовчав. Мабуть, ще він не зовсім був пропащий, бо, подумавши, сказав:
— Ну, гаразд, ходімо.
Дем’янко Дерев’янко так зрадів, що вистрибом кинувся із бур’яну. Вибіг за сад, оглянувся, а Лежень ледве суне.
— Хутчій, хутчій, друже!
— Ой, не можу, одвик ходити… — запхикав Лежень. — Щось мене тримає за ноги, ох, і важкі…
І він почав стогнати, схлипувати і ойкати.
Дем’янко аж присів від несподіванки. Здогадався: то потвора хапає Лежня, не пускає із бур’янів.
— Ну, підбіжи хоч трохи! — благав він. — Сховаємось у лісі.
— Не можу я, Дем’янку…
І ледве переставляє ноги.
— Та відкинь ти її, цю огидну потвору! — гукнув Дем’янко.
— Кого? — не второпав Лежень.
— Та ж Лінощі!
— Ой, не здолаю… — зітхнув хлопець і почвалав назад.
Що ж робити? Тяжко зітхнувши, Дем’янко почовгав за Лежнем назад — не кидати ж товариша в біді!
Цілий день і цілу ніч метикував наш електронний хлопчик, що його втнути, щоб ці ледарі не зовсім збараніли… І надумав прогнати рогатого!
Як тільки забекав і продерся крізь кущі Баран, Дем’янко пішов йому навстріч.
— Бе-е-е, хіба ти встоїш проти мене? — Баран уперся передніми ногами і нагнув голову. Хотів уже буцатись із Дем’янком.
— Та ні, я ножиці шукаю, — сказав Дем’янко.
— Ме-ме-ні вони ні до чого, — замекав Баран зовсім іншим голосом. Видно, боявся ножиць.
— А вони ж такі гострі та великі! — лякав Дем’янко. — Самі стрижуть.
— Що ж ме-ме-ні ро-би-ти? — почав проситися Баран.
— Можу порадити, — стиха сказав Дем’янко, — тільки по секрету.
Баран підставив йому вухо, і Дем’янко почав шепотіти свої поради. Що там він казав— хто його знає, але незабаром усівся верхи на Барана, взявся за міцні закручені роги і — чкурнув із саду. Лише бур’ян зашелестів та кущі захиталися. Ну, звичайно, Дем’янко настрахав рогатого, щоб той більше не потикався до лежнів. А що ж їм тоді залишиться робити, як не розійтися по домівках?
Довго їхав на Баранові Дем’янко, аж поки перед ними не сяйнули чиїсь очі. Баран налякано сахнувся убік, в гущавину. А верхівець зачепився за гілляку — та беркиць під кущ, аж ноги задер! Схопився — а Барана й сліду нема. Тоді Дем’янко обтрусив свого костюмчика, вийшов на стежку та й подався навмання.
МУХА ТЕЖ ДЕЩО МОЖЕ…
Іде Дем’янко лісом, роздивляється. У лісі так хороше! Сонце сіється крізь віття. Тиша. Лише коли-не-коли щось шелесне в гущавині. Іде і не знає, яка на нього чигає халепа. Та ось де не взялася муха — дзижчить, кружляє над головою. Сіла на кінчик Дем’янкового носа, заджеркотіла:
— Це ти, Дем’янку? А я дивлюсь, думаю — він чи не він? Куди ж це ти мандруєш, голубе?
То була муха Росяниця. Дем’янко розповів їй про все. Признався, що заблукав у лісі.
— Ох, ж-жаль тебе, ж-жаль!.. — джеркотіла муха. — Ніхто тобі не допомож-же, крім мене. Хоча через тебе наш мудрий Сич ще й досі борсається в болоті, але я тобі допомож-жу. Аяк-ж-же!.. Я тобі покаж-жу сте-ж-жку до твого Палацу науки. Іди туди, куди я летітиму.
Послухався її Дем’янко. Хіба ж він знав, що вона така підступна?..
Росяниця знялася з його носа й полетіла. Куди вона завертала — туди завертав і Дем’янко. Нарешті вивела-таки на стежку. Дем’янко вихвицом побіг по тій стежці…
Раптом зачепився ногами за якийсь мотуз і впав. Схопився, сіпнувся і потрапив у сильце. Чим більше борсався, тим дужче стягувало його мотузяччя. Попався наш електронний хлопчик у хитро сплетену сітку, мов комаха в павутиння. Певно, якісь мисливці розставили…
— Що, піймався?! — загула муха Росяниця. — Так тобі й треба!
В’їдлива муха літала навколо Дем’янкової голови та все кепкувала з нього. Пробувала навіть кусати.
— Отут і набирайся науки! Діз-з-наєшся, де раки з-зимують!
Певне, ця злощасна муха не знала, що найкраще сміється той, хто сміється останній. Тут налетіла Чубата Птиця і склюнула підступну джеркотуху. Дем’янко засміявся з радості. Потім розповів Птиці про свою пригоду.
— Не журися, хлопчику, — сказала Чубата, — ми тобі допоможемо.
Та як защебетала, як почала скликати своїх друзів! Шугнули вони вниз — аж вітер знявся! Маленькі в них дзьобики, але пташки так дружно взялися за діло, що не встиг Дем’янко й оглянутися, як мотузяччя уже було посічено, пошматовано. Вхопили пташки по жмутку волоконець та й полетіли. А Дем’янкові аж не вірилось, що зараз він може йти куди захоче.