Записки українського самашедшого
- Автор: Костенко Лина Васильевна
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Записки українського самашедшого». Краткое содержание книги:
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси.
Так, наче там не буває подібних сутичок, наче там не літають пляшки зі всілякою сумішшю, і поліція не пригинається за щитами під градом каміння. Так ні ж, у нас це сенсація, у нас це вияв не чогось там, а «фашизму». Сам гарант про це заявляє з гіркотою і пафосом, залякуючи суспільство «ознаками коричневої чуми». Хоча, як на мене, найкоричневіше у цій країні — це диван в його кабінеті.
А того ж вечора на вокзалі міліція перехапає студентів, що повертались до Львова, вирізнивши їх із людської маси лише за тією ознакою, що вони розмовляли українською мовою. Кине їх обличчями на асфальт, заломить і поскручує руки — от уже й сидять, «націоналісти», за ґратами у своїй незалежній державі.
А патріоти чубляться — хто зробив провокацію? Неодмінно сама міліція, перевдягнувшись, пішла на себе. Виламала турнікети, врепіжила себе дрюком, швиргонула димову шашку. А ми, ми люди свідомі, ми завжди за мир і злагоду, ми борці помірковані, ми прагнемо компромісу. Це нас підбили зловмисники, підбурили провокатори, внідрилися комуняки, — ну, словом, рука Москви.
Якби кобзар із бандурою заспівав про це славне побоїще, то й кобзар би заплакав, і люди, і всі козаки з того світу. То ви ж як взялися боротись, то вже боріться, панове. Боріться або не беріться. Вирішуйте — фронт чи форум?
От ми й вийшли з цього, як поранені звірі. Навіть рани не треба зализувати. Атрофувались.
Лінію фронту знову тримають мертві.
А я уже був подумав. Мені уже був причувся «День гніву». Я вже ладен був кинутись у вир подій. Але події не завирували. Захлинулися в нерішучості й резиґнаціях. Як завжди.
Сумно все ж, коли твоя нація така безпорадна. Ледь що, зразу у відчай. А що, у світі все так ідеально? А живуть, «шахсей-вахсей» собі не роблять. А ми чого думаєм, що ми такі унікальні, або такі погані, або такі хороші, що такого, як оце у нас відбувається, і світ не бачив?
А вбивство Кеннеді? Америка й не похитнулась. А Індіра Ґанді, а Раджив? А в Італії Альдо Моро, у Швеції Улаф Пальме? А пастор Кінґ, а принцеса Діана? Теж невеселі сюжети, а чому такі резонансні? Тому що є резонанс. А ми душимось у резервації. В резерваціях резонансу нема.
Ну, події 9 березня. Теж мені, здивували світ. Такісякі націоналісти, на міліцію з камінням пішли. Не витримали, то й пішли. Нарешті розсердились. Бо коли спецназівці били людей на Софійській площі при розверзтій могилі Патріарха, — страшно було за націю, що вона це стерпіла. Пам’ятаю, одна жінка простягала руки до омонів, благала: — Хлопці, невже ви не любите Україну? — А вони їй іржали в обличчя: «Любім, только без украінцев».
І ніхто у світі не обурився, і не назвав це фашизмом.
По Москві промчаться бритоголові, у Швеції блиснуть тім’ям, у Німеччині єврейським студентам пригрозять новим Холокостом по електронній пошті, ще й підпишуться: АсІоІі’РІ ІіГІег. Недавно таке збіговисько екстремалів у одній з федеральних земель ледве розігнала поліція, а вони ще й забарикадувалися намертво у якійсь будівлі. А у нас які бритоголові? Максимум з вусами.
«Злагода! Єдність!» — товчуть, як у ступі, а де ж та єдність? Перегризлися між собою. Хочуть збудувати державу. Так державу ж треба будувати з підмурка, щоб кожен свою цеглинку поклав. А з того каміння, що за пазухою, держави не збудуєш.
Який Хічкок зі своїми «Птахами»? У нас свої своїх заклювали.
Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами.
А так же гарно звучало — Фронт національного порятунку!
Абстрагуватися і не знати.
Жити своїм життям.
Але свого життя теж немає. Додому хоч не вертайся. Дружина, як електричний скат. Різка, роздратована. Я вже боюся до неї заговорити. Вчора кажу: — Як ти думаєш, чому українці ніяк не можуть ідентифікувати себе як націю, навіть уже у власній державі?
— А чайка, яку зварили в каші, може себе ідентифікувати з собою? Тільки з кашею, — сказала вона.
От і поговорили.
Її характер перемелює мене, як жорна. Я стаю легкий, сипкий і сам для себе непереконливий. Мені хочеться звіятись і полетіти.
Як там у Гоголя: «Взвейтесь, кони, и несите меня с этого света!»
Друг мій пише з Каліфорнії: «Приїжджай. Попрацюєш у нормальних умовах». А може, й справді? Я втомився тут жити. У мене відняли Батьківщину.