Незнайко на Місяці
- Автор: Носов Николай Николаевич
- Серия: Незнайко #3
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Федір Маківчук
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Незнайко на Місяці». Краткое содержание книги:
Роман-казка М. Носова «Незнайко на Місяці» є заключною частиною трилогії про пригоди казкового чоловічка Незнайка.
У 1970 році трилогія про пригоди Незнайка удостоєна Державної премії РРФСР ім. Н. К. Крупської.
— Як же Місяць опинився внизу? — з подивом запитав Пончик.
— Розумієш, — відповів Незнайко, — це, мабуть, не Місяць перевернувся, а ми самі перевернулися. Точніше, ракета перевернулась. Спершу вона була повернута до Місяця головою, а тепер повернулася хвостом. Тому нам спочатку здавалося, що Місяць зверху, над нами, а тепер здається, що він знизу.
— А! — зрадівши, вигукнув Пончик. — Тепер зрозумів. Ракета повернулася до Місяця хвостом. Отже, вона роздумала летіти на Місяць! Ура! Ракета хоче летіти назад. Молодець, ракеточка!
— Багато ти розумієш! — відповів Незнайко. — Ракета краще тебе знає, що треба робити. Вона знає, що їй треба летіти на Місяць.
— А ти за ракету не розписуйся! — горлав далі Пончик. — Ракета сама за себе відповідає.
— А ти краще подивися вниз, — сказав Незнайко.
Пончик подивився в ілюмінатор і побачив, що місячна поверхня зовсім не віддаляється, а наближається. Тепер уже не здавалося, що вона попелясто-сіра чи сріблясто-біла, як здається нам з Землі, а вкрита яскравими різноколірними плямами. Всього цього багатства барв ми не помічаємо на місячній поверхні, коли дивимось на неї з Землі, бо через велику відстань окремі кольори зливаються, створюючи рівний, нейтральний, наче нічим не забарвлений тон сріблясто-білого чи попелясто-сірого кольору. Таку мішанину барв давно знають художники, які малюють свої картини, накладаючи на полотно маленькі різнобарвні крапочки або мазочки, що на відстані зливаються і створюють ніби один суцільний колір.
Звичайно, тому, хто все життя дивиться на Місяць з Землі, Місяць здається просто біленькою плямою з якимись невиразними сірими крапинками. В цьому нічого немає дивного. Нам завжди здається, що Земля наша плоска, в той час як Земля — куля, точнісінько так, як декому здається, що Сонце обертається навколо Землі, хоч насправді буває навпаки. Мало що може здатися тому, хто все життя просидів на Землі, нікуди не висовуючи свого носа, а до того ще й не любить напружувати свої розумові здібності.
Незнайко й Пончик мимоволі замилувалися картиною, що відкрилася перед ними. Місяць тепер уже не здавався їм таким мертвим і пустельним, як колись. Багатство форм і кольорів тішило око й навіювало бадьорі думки. Пончик відзначив, що серед усієї цієї краси неодмінно повинні жити коротульки. Інакше й бути не може.
— А якщо вже на Місяці є коротульки, — сказав він, — то вони неодмінно повинні щось їсти, а коли вони повинні щось їсти, то в них є що їсти, і ми не пропадемо з голоду.
Поки Пончик висловлював свої здогади, ракета зовсім близько підлетіла до Місяця. Нагріті гази, що з силою виривалися з сопла двигуна, підняли з поверхні Місяця хмари пилюки, які, здіймаючись вище й вище, огорнули ракету з усіх боків.
— Що це? — дивувався Незнайко. — Чи то дим, чи курява! І звідки тут дим? Може, який вулкан унизу?
— Ну от, я так і знав, що ми зрештою вскочимо в якийсь вулкан! — пробурчав Пончик.
— Звідки ти це знав? — здивувався Незнайко.
Але Пончик на це запитання не встиг відповісти. Якраз у цю мить ракета опустилась на поверхню Місяця. Штовхнуло. Не втримавшись на ногах, Незнайко й Пончик попадали на підлогу кабіни. Деякий час вони сиділи на підлозі й мовчки дивилися один на одного. Нарешті Незнайко сказав:
— Прилетіли!
— Ось тобі… це саме… і все! — пробурмотів Пончик.
Зіп'явшись на ноги, друзі почали дивитися в ілюмінатори, але навколо все було затягнуто якоюсь сірою масою, що клекотала, ніби кипіла.
— Довкола якась суцільна каша вирує! — невдоволено пробурчав Пончик. — Мабуть, у самісіньке жерло попали!
— В яке жерло? — не зрозумів Незнайко.
— Ну, в жерло вулкана.
Пилюка тим часом потроху розвіювалась, і крізь неї вже просвічувались обриси місячної поверхні.
— Виявляється, це всього-на-всього пилюка чи туман, — сказав Незнайко.
— Отже, ми не сидимо у вулкані? — спитав Пончик.
— Ні, ні! Ніякого вулкана нема, — заспокоїв його Незнайко.
— Ну, тоді ще можна жити! — полегшено зітхнув Пончик.
— Авжеж можна! — радісно підхопив Незнайко й, подавши Пончикові руку, сказав поважно: — Поздоровляю вас, дорогий друже, з благополучним прибуттям на Місяць!
— Спасибі! Поздоровляю вас також! — відповів Пончик і потис руку Незнайкові.