Сповідь маски
- Автор: Мисима Юкио
- Год: 1948
- Язык: украинский
- Переводчик: Ігор Дубінський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сповідь маски». Краткое содержание книги:
Опір був марний: Соноко вже стояла переді мною. А що я вочевидь зніяковів, вона вклонилась удруге, більш підкреслено.
— Вже чекаєте? Мама й бабуся ще збираються і прийдуть трохи пізніше. Давай… — Вона зашарілася, виправляючись, — Давайте почекаємо ще трохи, а як вони не з’являться, поїдемо з вами до У.
Аж затинаючись від надмірної чемності, вона вимовила це, і ще раз глибоко відітхнула. Соноко дівчина ставна, на якусь долоню нижча за мене. Постать у неї напрочуд зграбна, домірна, ніжки гарні. Трохи дитяче личко без сліду косметики якраз пасувало до невинної душі, що теж не відала прикрас. Губи ледь обвітрились, але це якраз і додавало свіжості їхньому кольору.
Ми знічев’я перемовились іще кількома словами. Я щосили намагався надати розмові приємності, силкувався справити враження дотепного. І сам себе ненавидів за це.
Електрички раз по раз зупинялися перед нами й знову рушали з тупим скреготом. Тут мало хто сходив. Поїзд лише затуляв сонце, яке приємно пригрівало нас. А коли відходив, проміння так лагідно пестило щоки, що я аж тремтів. Ряснота сонячного сяєва зовні і хвиля по хвилі без сліду бажань у душі мов провіщали щось зловісне, наприклад, жахливий наліт, під яким ми обоє тут-таки й загинемо. Я відчував, що ми не достойні бодай миті щастя. Або, інакше, ми були занечищені звичкою сприймати бодай мить щастя за дарунок. Ось як вплинули на мою душу нечисленні слова, якими ми обмінялися з Соноко. Така ж сила, запевне, панувала й над нею.
Мати й бабуся Соноко все не з’являлись, і врешті-решт ми всіли до котроїсь електрички й поїхали до У.
Серед вокзальної штовханини в У. нас окликнув пан Оба, який їхав до сина, що служив в одній частині з Кусано. Цей банківський службовець середнього віку, стійкий у пристрасті до фетрового капелюха й костюма, їхав з донькою, знайомою Соноко. Те, що Соноко значно вродливіша за дівчину, чомусь потішило мене. Звідки таке взялося? Певно, з відкриття, що вже з того, як дівчата приязно взялися попідруч, з їхнього невинного щебетання можна було відчути в Соноко спокійну поблажливість — привілей краси, побачити, наскільки вона доросліша за свої роки.
Поїзд був порожній. Наче випадково, ми з Соноко сіли під вікно одне проти одного.
З паном Обою, крім дочки, їхала служниця. Нас, коли всі нарешті зібралися, було шестеро. В одному переділі комусь не вистачило б місця. Я вмить обчислив це майже підсвідомо. Схоже, Соноко теж. Ми плюхнулися на сидіння й обмінялися пустотливими посмішками.
Складність обчислень утримала інших від зазіхання на наш острівець самотності. Ввічливість вимагала, щоб мати й бабуся Соноко розташувалися напроти пана Оби з донькою. Найменша сестричка Соноко, як кожна дитина на її місці, сіла так, щоб дивитись і на бабусю, і у вікно. Її приклад наслідувала й середульша сестра. Ці місця стали ніби спортмайданчиком для дівчаток, довірених турботам служниці пана Оби. Спинка старомодного сидіння відокремила усіх сімох від нас із Соноко.
Ще на зупинці балакучість пана Оби запанувала над усім товариством. Він торохтів, як жінка, визнаючи за іншими право лише притакувати. Навіть через спинку сидіння ми відчули, що розгубилась і молода духом бабуся Кусано, на яку повсякчас припадало говорити за всю сім’ю. І вона, і пані Кусано лише посміювались у належних місцях і підтакували. Навіть дочці пан Оба не давав докинути ні слова. Нарешті поїзд рушив.
Коли ми трохи від’їхали від станції, проміння сонця крізь брудну шибку впало на подвійні віконні рами, на коліна пальта мені й Соноко. Ми обоє мовчали, прислухаючись до розмови по сусідству. Час від часу на її вустах зринала посмішка; це передалося й мені. Щоразу наші очі зустрічались. І Соноко, знову прислухаючись, відводила свій сяючий і пустотливий щирий погляд.
— Якщо мені судилося загинути, то я волів би в такому вбранні, як зараз. Помирати в гімнастерці і взутим у гетри — це ж неподобство! Я і доньці не дозволяю вдягатись у штани. Дати їй померти, як належить жінці, — хіба ж не в цьому батьківське милосердя?