Сповідь маски

Життя від початку гнітило мене поняттям обов’язку. Воно прирекло мене на тортури за невиконання обов’язку, хоч чудово знало: виконати його я не здатний. От мені й мріялося, що те життя трохи пересядеться, коли смертю протнути в ньому бодай якийсь просвіт. Поширена під час війни доктрина смерті знаходила в мені чуттєвий відгук. Я гадав, що якби мені «загинути смертю героя» (хоч як мало вона мені пасувала), те значило б підвести під життям риску такої іронії, якої б вистачило, щоб посміхатися довіку в могилі. І при цьому, щойно лунала сирена, я кидався до протиповітряної щілини прудкіше за всіх.

… Я почув невправну гру на роялі.

Це було у приятеля, який збирався вступати до штабної офіцерської школи. Дружбою з Кусано — так його звали — я неабияк дорожив, бо в старших класах він виявився єдиним, з ким я міг хоч трохи обговорити проблеми психіки. Я не особливо схильний заводити друзів і мені боляче згадувати, як те, що крилося в мені, мало не занапастило мою єдину дружбу. Про це й піде мова далі.

— Непогано грає. От тільки затинається трохи.

— Це сестричка. Вчителька пішла, а вона ще вправляється.

Ми замовкли й знову прислухались. Оскільки Кусано от-от мав іти до війська, гадаю, в його вухах лунали не просто звуки роялю з сусідньої кімнати, а недосконала, нетерпляча краса повсякдення, від якої його відривала доля. Музика була ніжна, як не дуже вдале, зроблене за рецептом печиво.

Я, як завжди, не втримався і запитав:

— Скільки їй?

— Сімнадцять. Ми з нею погодки, — відповів Кусано.

Чим більше я слухав, тим виразніше чув у звуках роялю замрію, несвідомість власної краси, триваючу в пальцях недійшлість сімнадцяти років. Як я прагнув, щоб ці вправи не кінчалися! І мої мрії здійснились. І понині, ось уже п’ять років, у моїй душі бринить та сама музика, що тоді. Скільки разів я вмовляв себе, що це обман почуттів! Скільки разів мій розум збиткувався над грою уяви! Скільки разів моя недолугість насміхалася з самообману! А проте звуки роялю володіють мною, і якщо поняття «доля» може існувати без присмаку гіркоти, то ті звуки якраз і були для мене знаком долі.

Слово «доля» зафіксувалося в моїй пам’яті трохи раніше цього випадку, бо вразило мене напрочуд сильно. Коли по випускній урочистості я їхав у машині до імператорського палацу на подячну церемонію разом з директором — відставним капітаном першого рангу, цей похмурий старигань із сльозавими очима розбив у пух і прах моє рішення не подавати документів до штабної офіцерської школи, а чекати призову рядовим, запевняючи, що не з моїм здоров’ям витримати солдатське життя.

— А я готовий до цього!

— Ти сам не знаєш, що кажеш. Та, власне, подавати документи вже й так запізно. Що ж, фатум. — Він, як то полюбляли вихованці доби Мейдзі, вжив іноземне слово.