Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
Юстиніан знає, що сьогодні його очі не милуватимуться красою Анастасії, бо ж буде вона цілий вечір у цариці. Знає цілий ритуал Юстиніан й ледве стримує позіхоту. І то ж на те треба бути небожем наймогутнішого в світі, щоб терпіти от таку нуду-нудь! І так — день по дневі, без кінця...
Та знічев’я, позіхаючи в думці, приглядається юнак до-ставної й стрункої постаті архонтиси. Дивиться поглядом досвідченим в оцінці жінок і коней.
— Не шпетна ще і незвичайна. Таж всі, підходячи до трону, падають на обличчя. А ця, лише трохи угнула білу шию й випросталась гідно, з гордим поглядом на гострих, як лучі, очах. Підійшла сама, без помочі світличників-євнухів, що звичайно, тримаючи під лікті, підводять до трону володарів послів чужих. От, спинилась на місці, де установленою формулою питається логофет про її здоров’я, про здоров’я її дітей та всього роду й висловлює їй низку побажань в урочистих, кучерявих виразах. Юстиніан переводить погляд з Ольги на Константина, коли починається звичайне видовисько; грають сховані за завісами органи, золоті птахи б’ють крилами й співають, помалу підводяться на передні лапи леви й рикають на всю залу. І Юстиніанові хочеться, особливо сьогодні засміятись при погляді на зарозуміле, нерухоме в своїй «неземській величі» вуйкове обличчя, що, очевидно, не приголомшує «північної архонтиси». А вуйко ж так старанно вивчав перед люстром свій «неземський» вираз й твердо вірить, що без нього не був би він тим, чим є, автократором усього світу. І знову переводить Юстиніан погляд на княгиню. Дійсно — найменшого здивування в її сталевих очах. Всі махінації «Соломонового трону» для неї — лише конечна риска в ритуалі, й тому вона з гідністю трохи схиляє голову, ніби тим ґречно дякує за тутешню форму її вшанування та за дари, що саме виносять їй на оглядини. Коли ж птахи й леви закінчують свої співи, архонтиса дає рукою знак своїм людям. Вони виступають наперед і складають в глибоких поклонах чудово вичинбарені хутра соколів та куниць, срібний посуд і мистецькі золоті філіграні.
Все це — багате й пишне, але не цікавить воно Юстині-ана. Його думки, що ніколи ще не були так приковані до жодної дівчини, далеко вилетіли за стіни Магнаври. Уявляє, як буде на початку обурена Анастасія, коли вхоплять її його підручні. От гніватиметься на нього! Але ж від того стане ще бажанішою. Плакатиме — звичаєм жіночим, як буде замкнена в Юстиніановім палаці. Але він не буде наглити й борзити: треба витривало перечекати той час, час дівочих нарікань і сліз. Ніколи-бо не бачив він ще такої жінки, що їй би личили сльози. Де там, навіть найгарніша стає неприємною, з почервонілим носом, з розпухлим обличчям і захриплим голосом... Отож треба терпеливості, поки вона переплаче та скориться. А тоді прийде любов... Більшої-бо від жінки не можна й вимагати.
І вітають «майбутню любов» всі думки юнакові поза урочистою залою, над висвистами штучних птахів, над ревом роблених левів і лестощами робленої пошани в словах лого-фетових. Так повно захопили його ті уяви, що мов живу бачить перед себе красуню Анастасію, гарну, чисту, гнучку, мов лілея. Бачить її, як вона саме в цій хвилині приправляється до своєї вечірньої появи у цариці, бачить її...
А тим часом далеко від базилевсових палат красуня зоста вкупі з своєю служницею закінчувала прибирати до похорону тіло праведного Хрисанта, що віддав свій побожний дух тієї ночі. Ще кілька хвилин на коротку молитву — і вже печера самітного пустинника має лише мертве тіло, а обидві дівчини навіки зникли з-поміж лав живих, що лишаться в Візантії. В живі очі вже не побачити їх.
В протилежні боки розійшлись дівчата, вийшовши з печери пустинника. Молоденький ченчик в старій рясі поспішає швидким кроком до морського берега. Квапиться вчас встигнути на галеру, що відпливає до землі Єгипетської. Пильно треба молоденькому до Тебаїди, раю пустинницького; треба, щоб віддати розкази від анахоретів з цього боку. Хто ж впізнає в тій вируділій, семилатній рясі під шличком гостроверхим зосту, базиліси придворну матрону? Та хоча б і скинула шличка,— не пізнати її з коротким, назад відкинутим волоссям.