Легенди Старокиївські

Але ж лише по подвійному прийому княгині Ольги — базилевсом у парадній залі Магнаврі9 та базилісою в «залі Юстиніановій» — припадало Анастасії привести до внутрішніх покоїв базиліси «порфирородних дітей» Константиновою сина. Тож ранком зоста мусить перевезтись човном на другий берег затоки, де перебувають «порфирородні» в невеликому приморському палаці...

«Ельго, архонтисо далекого краю! — зіп’яла Анастасія руки, притискуючи їх до грудей,— якщо мені пощастить вчинити все, що надумала,— молитвою всього мого життя, як серпанком, сповиті будуть всі твої дні. Це ж Теотокос посилає мені твій приїзд».

Цілу ніч гарячково приправлялась Анастасія до втечі. Коли ж вранішнє світло щойно всміхнулось до ще сонних морських хвиль, молоденька зоста розказала службі приправити малий човничок.

— Гребців жодних. Перевезе Елевтерія,— назвала сліпо їй віддану молоду служницю-бранку з Херсонеса, кремезну й дужу, як гладіатор, відважну, як воїн.

Море тихе, як дитячий сон. Елевтерія призвичаєна до весла, як правдивий мореплавець. По дорозі, «біля вітрових скель» Анастасія зійде на берег, щоб поклонитись святому старчикові, пустинникові Хрисантові.

Вся Візантія знала пустинника Хрисанта. Під гостроверхими скелями, що «розбивали хуртовину» в печері, над морськими хвилями повислій, спасався той праведний бо-гочтець і чудотворець. Вбогі й багаті, немічні й дужі по молитви в потребах своїх ходили на прощу до Хрисанта. Й не було нікому дивно, що зоста Анастасія хоче заїхати до нього. Хоч не відали, що саме вчора приходив до Анастасії вісник від праведного старчика: чабанчук, в святім хрещенню названий Львом. Таж що кроткий і кучерявий був хлопчина, ще й виглядав на богодухого, бо звали його «Божим баранчиком». Юродивому «баранчикові» було вільно ходити до його знайомих у палаці базилевса. І от вчора приніс малий чабанчук Анастасії, що все його жаліла, семилатну рясу Хрисантову. А з нею на словах:

— Тобі,— сказав муж праведний,— буде вона більш потрібна, бо ж перед тобою — життя, передо мною — смерть.

Не зовсім зрозуміла була, що саме побожний старець їй тим дарунком провіщав. Спочатку гадала, що тим способом давав їй знати про свою близьку кінчину. Аж коли вирішила тікати, тоді лише зрозуміла, що посилає їй праведник свою одежу, щоб у ній її ніхто не впізнав при втечі...

Вже високо над Візантією піднеслось лагідне вересневе сонце. Вже почалося й «по звичаю» прийняття в Магнаврі ігемона Русі, архонтиси Ельги. Сяє блиском парадна зала, а на повищенню в пишній далматиці, всипаній самоцвітами, сидить цар Константан на сутозолотому «троні Соломоновому», прикрашеному золотими зображеннями птахів та звірів. По боках трону стоять царські кревняки — анепсії. Серед них і молодий Юстиніан, сестрич царів.

Байдужа юнакові архонтиса зі «Скитської землі». Ще буйдужіший за неї ритуал славетного прийняття, розрахований на уяву півварварських ісаврійців, даків, іллірів та інших далеких підвладних гордої Візантії, що з дариною приходять до володаревого трону і падають перед базилевсом на обличчя, ниць. Осоружні Юстиніанові й патриції та комеси, що стоять нижче за його. І очі б не дивились на них, рабів ницих і низькоклонних! І таки й не дивиться на все те Юстиніан: втупив погляд в жилки зеленого мармору сходів, що до трону провадять, рахує їх і намагається з числа та напрямку бодай одно слово прочитати, що підказало б йому: чи вже сьогодні має «умкнути» Анастасію, чи почекати, аж сама з волі власної йому скориться?