Сіддхартха

Сіддхартха всміхнувся:

— Камало, кохана моя, я впізнав тебе одразу!

Тоді Камала показала на хлопчика.

— А його впізнав? — спитала.— Це твій син.

Очі її зробилися непритомні й заплющились. Хлопчик заплакав, Сіддхартха посадив його собі на коліна й не став утішати, а тільки погладив по голівці. А коли він поглянув на заплакане дитяче личко, на думку йому спала одна брахманська молитва, яку він вивчив, коли ще сам був малий. Неквапно, співучим голосом почав Сіддхартха ту молитву проказувати, і з далекого минулого, з дитинства спливали йому на пам’ять слова. І від його монотонного співу хлопчик угамувався; тільки час від часу він ще схлипував, а тоді заснув. Сіддхартха поклав його на Васудевине ложе. Перевізник стояв коло плити й варив рис. Сіддхартха кинув на нього погляд, і Васудева відповів усмішкою.

— Вона помре,— тихо сказав Сіддхартха.

Васудева кивнув головою, обличчям його перебіг відблиск вогню з плити.

Камала опритомніла ще раз. Обличчя у неї скривилось від болю; на її вустах, на зблідлих щоках Сіддхартха прочитав страждання. Він дивився на неї німо, зосереджено, очікувально, переймаючись її стражданнями. Камала це відчула, перехопила його погляд і промовила:

— Тепер я бачу, що й очі в тебе змінилися. Вони стали зовсім інші. По чому ж іще я впізнаю, що ти Сіддхартха? Це й ти — і не ти.

Нічого не відповів Сіддхартха; очі його спокійно дивилися в її.

— Чи досяг ти того, чого прагнув? — спитала вона.— Ти знайшов мир і спокій?

Він усміхнувся й поклав свою руку на її.

— Я це бачу,— сказала вона.— Я це бачу. І я теж знайду мир і спокій.

— Ти його вже знайшла,— прошепотів Сіддхартха.

Камала не відводила погляду від його очей. Вона думала про те, що зібралася до Гаутами, щоб побачити обличчя Довершеного, щоб удихнути мир його й спокій, а натомість знайшла свій мир і спокій, і це теж дуже добре, не гірше, ніж якби вона побачила самого Гаутаму. Камала хотіла сказати про це Сіддхартсі, та язик її вже не слухався. Німотно дивилась вона на Сіддхартху, і він бачив, як життя у її очах згасав. Коли погляд її востаннє напруживсь від болю й осклів, коли тіло її звела остання судома, Сіддхартха закрив їй повіки.

Довго сидів він, дивлячись на її умиротворене вічним сном обличчя. Довго дививсь на її вуста — стомлені, простарілі, тоненькі, і спало йому на гадку, як він давно колись, ще навесні своїх літ, ці вуста прирівнював до щойно розламаної смокви. Довго сидів Сіддхартха, у бліде обличчя вглядаючись, у стомлені зморшки, і сповнювавсь її виглядом, і бачив уже, як лежить так і сам, і обличчя в нього таке саме бліде, таке саме згасле, і водночас бачив обличчя своє і її ще юним, бачив рожеві вуста й палкі очі, і його цілком пойняло відчуття теперішності й одночасності — відчуття вічності. Цієї години він глибоко, глибше, ніж будь-коли, усвідомив, що кожне життя незнищенне, що кожна мить вічна.