Сіддхартха

Так Сіддхартха зоставсь у перевізника й навчився плавати човном, а коли на переправі не було чого робити, він працював з Васудевою на рисовім полі, збирав у лісі хмиз, рвав банани. Сіддхартха навчився робити весла, й латати човни, й плести кошики, і тішився всім, що вмів, і так швидко минали дні та місяці. Багато чого міг навчити Сіддхартху Васудева, та ще більше вчила його річка. І в неї Сіддхартха вчився невтомно — насамперед слухати, прислухатись із завмерлим серцем, зі спраглою, розкритою душею, погамувавши в собі пристрасті, бажання, судження, думку.

Хороше жилося Сіддхартсі у Васудеви; часом вони перемовлялися кількома словами — небагатьма, але добре виваженими. Васудева розмовляти не любив, і Сіддхартсі рідко коли щастило схилити його до балачки.

— А тобі теж,— звернувсь якось Сіддхартха до перевізника,— тобі річка теж відкрила оцю свою таємницю: що часу немае?

На обличчі Васудеви заграла ясна усмішка.

— Так, Сіддхартхо,— відповів він.— Чи не хочеш ти сказати, що річка в той самий час повсюди: де виток і де гирло, де водоспад і де перевіз, на бистрині, у морі, в горах — повсюди і водночас, і що для неї не існує теперішності й немає й тіні майбутнього?

— Саме так,— мовив Сіддхартха.— І коли я це збагнув, то ще раз поглянув на свое життя, і воно виявилося також річкою, і хлопчика Сіддхартху від чоловіка Сіддхартхи та старця Сіддхартхи не відділяє вже ніщо дійсне, а тільки тінь. І попередні народження Сіддхартхи також перестали бути минулим, а його смерть і повернення до Брахми — майбутнім. Нічого не було, нічого не буде; все є, все має сутність і теперішність.

Сіддхартха говорив із захватом, це просвітління сповнило його глибоким щастям. О, хіба всі страждання — не час, хіба всі самокатування, самопобоювання — не час, хіба всі тягарі, усе вороже на світі не щезав, не кане в небуття, щойно долаєш час, щойно в думці вдається його усунути? Захоплено говорив Сіддхартха. Але Васудева лише променисто всміхнувся й кивнув головою на знак згоди — мовчки -кивнув головою, поплескав Сіддхартху по плечу й знов заходився коло роботи.

А іншим разом,— була саме дощова пора, вода в річці піднялася й грізно шуміла,— Сіддхартха сказав:

— А правда ж, о друже, річка мав багато голосів — дуже багато голосів? Хіба не чути в ній царського голосу, й голосу воїна, й рику бика, й крику нічного птаха, й Зойку породіллі, й людського зітхання, і ще сотні інших голосів?

— Це правда,— Васудева кивнув головою.— В її голосі в голоси всіх створінь.

— А знаєш, яке слово вона промовляв,— вів далі Сідхартха,— коли вдається почути водночас усі оті сотні, тисячі її голосів?

Щаслива усмішка осяяла обличчя Васудеви, він нахилився до Сіддхартхи й промовив на вухо йому священне Ом — саме те, що почув і Сіддхартха.

І з дня на день усмішка Сіддхартхи ставала все більше схожою на усмішку в перевізника, ставала майже такою самою променистою, майже такою самою осяйною й щасливою, так само світилася в безлічі малесеньких зморщок, була така сама дитинна, така сама стареча. Багато хто з подорожніх, побачивши двох перевізників укупі, гадав, що вони — рідні брати. Часто сідали обидва увечері на колоду, мовчали і слухали річку, і була вона їм не просто вода, а голос самого життя, голос сущого, вічно грядущого. І часом вони, наслухаючи річку, думали про те саме, згадували про якусь позавчорашню розмову, про котрогось із подорожніх, якого перевозили і образ та доля якого їх схвилювала, про смерть, про своє дитинство; а бувало, обидва тої самої миті, коли річка казала їм щось приємне, зводили один на одного очі, і кожен думав достоту про те самісіньке, і обидва були щасливі, почувши ту саму відповідь на те саме запитання.