Волонтер

З чого все це почалося? З якої миті я перетворився із самовпевненого власника колекції записів, що повідомляли про болі та страждання минулого, на жертву полювання, яку почали переслідувати привиди колишніх часів, немов би заганяючи мене в пекло своїх пристрастей? Як сталося так, що моя пристрасть до рукописів призвела до початку цієї божевільної гонитви, причому тікати довелося мені самому?

А почалося все з одного дуже невчасного телефонного дзвінка…

Найбільш вишуканим приладдям для тортур, як на мене, є дві речі — телефон і будильник. Думаю, що зі мною погодяться ті страждальці, щасливе забуття яких неодноразово і брутально розбивало на друзки мерзенне телефонне дзеленчання. Екзистенційна сутність телефону й будильника схожа. Обидва ці потворні прилади існують, щоб висмикувати людину зі стану ілюзорної стабільності і вперто ставити свою жертву перед фактом, що світ змінився, розпочався день, повний небезпек і всілякої різної гидоти, що тебе очікують нові невтішні новини і твоєму спокою взагалі настав гаплик. Уже сама потворна антигармонія цього пронизливого дзеленчання несе не тільки образу для людини, яка може відрізнити Моцарта від Армстронга, а й руйнує уявлення про світовий порядок речей, якщо ти є, наприклад, послідовним прихильником принципу недіяння — у-вей. Це дзеленчання завжди нагадувало мені відірваних північних варварів, які нахабно вдираються в затишний вишневий садок філософа, заглибленого в чайний церемоніал. Тому вперто відмовляюся від мобілки, а наворочений тайванський будильник — спадок від своєї колишньої дружини — заховав серед мотлоху в шафі. Щоправда, регулярно чую з-за дверей шафи, як будильник голосом китайської красуні ніжно повідомляє, що «рівно друга година», але я вже до цього звик і навіть можу пофантазувати, що ув’язнений під старими светрами будильник може перетворитися на тайванську красуню, й одного разу із шафи вийде, граційно обтрушуючи залишки нафталіну з довгої китайської сукні, зачарована принцеса міньської династії…

Але того дня в забуття моє увірвалася, на превеликий жаль, не східна діва, а наполегливі й невідворотні трелі, народжені серед загадкових механізмів телефону, необачно залишеного поблизу ліжка. Між нами кажучи, телефон свій, старий і надійний я колись потрощив об стіну, намагаючись цим переконати одного опонента в хибності наведеної аргументації з приводу буцімто неврівноваженості мого характеру. Потрощений телефон, клянучи свою схильність до суперечок, я потім перемотав скотчем, і він, попри мої сподівання, запрацював. Хіба що до дзеленчання його, яке вже саме по собі вводило мене в стан глибокого й безнадійного песимізму, додалися якісь мстиві і пронизливі інтонації, немов телефон уже років десять тому присягнувся доносити до мене виключно неприємні повідомлення і зловтішно попереджував мене, що нічого доброго я в рурі не почую. Здебільшого він не помилявся…