Смерть — діло самотнє
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Радянська Україна
- Переводчик: Володимир Іванович Митрофанов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смерть — діло самотнє». Краткое содержание книги:
Якщо Кел і помітив це, то не сказав ані слова.
Послизаючись на чужому волоссі, я вийшов надвір.
Я йшов, аж поки опинився на освітленій сонцем місцині біля схованого у високій траві будинку Крамлі.
Постояв перед ним.
Мабуть, Крамлі відчув, що я там. Він розчахнув двері й спитав:
— Ви знов за своє?
— Та не був я тут. Не в моєму звичаї розгулювати й лякати людей о третій годині ночі, — сказав я.
Він подививсь на свою ліву руку й простяг її до мене.
На долоні лежав невеличкий жмуток масних зелених водоростей зі слідами пальців Крамлі, що стискали його в кулаці.
Мов гравець, що б'є чужого туза козирем, я простяг свою руку й розтис пальці.
На моїй долоні лежав такий самий жмуток водоростей, тільки сухих і трохи розкришених.
Крамлі підвів погляд від наших долонь і подививсь на мої очі, чоло, щоки, підборіддя. Тоді зітхнув.
— Абрикосовий пиріг, карликовий гарбузик, стиглий помідор, соковитий персик — ось що ви мені нагадуєте, каліфорнійський сину Санта-Клауса, все разом. Як я можу визнати винною людину з таким обличчям? — Він опустив руку й відступив убік. — Пиво любите?
— Не дуже, — відповів я.
— Мабуть, краще б зробити вам шоколадний коктейль?
— А можете?
— Ні, хай йому чорт. Питимете пиво й полюбите його. Заходьте.
Хитаючи головою, він рушив у дім, а я поплентав ззаду й причинив двері, почуваючи себе школярем, що прийшов навідати вчителя.
Крамлі стояв перед вікном у вітальні й видивлявся на голу витоптану стежку, якою я щойно прийшов.
— Чорт забирай, о третій годині ночі… — бурмотів він. — О третій! Просто отам за вікном. Я чув, як хтось плакав, ви собі уявляєте? Плакав! Аж мороз пішов поза шкірою. Наче примарна плакальниця на похороні. Чортівня якась. Ану, дайте я ще раз погляну на ваше обличчя.
Я показав йому обличчя.
— Господи, — мовив він, — ви завжди так легко червонієте?
— Не можу нічого вдіяти із собою.
— Їй-богу, ви, мабуть, вирізали б половину індійського села, та й тоді мали б вигляд невинного ягняти. Що там у вас усередині?
— Шоколадні цукерки. А коли можу собі дозволити, тримаю в холодильнику шість різних сортів морозива.
— І, напевне ж, купуєте його замість хліба.
Я хотів був заперечити, але Крамлі спіймав би мене на брехні.
— А тепер скиньте тягар з печінки й скажіть, яке пиво вам найменш до смаку. Я маю «Будвайзер» поганий, «Будвайзер» препоганий і «Будвайзер» поганющий. Вибирайте. А втім, ні. Я сам. — Він подавсь до кухні й повернувся з двома бляшанками. — Надворі ще є трохи сонця. То ходімо поки що туди.
І повів мене на задвірок.
Я не міг надивуватися з його садка.
— А що ж такого? — Крамлі вивів мене крізь задні двері в пишне й осяйне зелене царство тисяч квітів, плющів, тростини, агав, кактусів. Він аж світився від задоволення. — В мене тут шістдесят видів орхідей, отам під парканом — кукурудза «Айова», онде слива, персик, а там помаранч. А хочете знати, навіщо все це?
— Кожному в цьому світі потрібно мати два, а то й три діла, — не вагаючись відповів я. — Одного діла людині замало, так само як і одного життя. От я, приміром, хотів би мати з десяток діл і життів.
— Як в око вліпили. Лікарям треба іноді копати канави. Землекопам раз на тиждень виховувати малечу в дитячих садках. Філософам два вечори з десяти мити посуд у дешевих харчівнях. Математикам проводити уроки в шкільному спортзалі. Поетам задля переміни водити ваговози, а поліційним детективам…
— …плекати райські сади, — тихо докинув я.
— Ох ти ж! — Крамлі засміявся, похитав головою і поглянув на зелені водорості, що їх бгав у руці. — Он який ви бісів усезнайко. Гадаєте, обчислили мене? То я вас здивую! — Він нахиливсь і рвучко крутнув вентиль. — Роззуйте вуха, як тепер кажуть. І цить!
Тихий дощик розсипався сріблястими суцвіттями, зрошуючи все навколо і сповнюючи той райський сад промовистим шепотом. Тиша. Спокій. Погідність. Залишайся тут. Живи вічно.
Я відчував, як усі мої кістки маліють у тілі. А зі спини неначе злазила якась темна шкура.
Крамлі схилив голову набік і пильно вдивлявся мені в обличчя.
— Ну як?
Я знизав плечима.
— Ви щотижня бачите стільки бруду, то вам це таки потрібно.
— Лихо в тому, що інші в нашому відділку ні про що таке й думати не хочуть. Сумно, еге ж? Довіку бути тільки поліцаєм і нічим більше? О боже, та я б сам укоротив собі того віку! Знаєте… мені хотілося б звезти сюди весь бруд, який я бачу, і пустити його на добриво. Ой, які б троянди я виростив!