Тимур-Мелік був досвідчений воїн, який бачив немало битв. Він не боявся небезпеки. Не раз шабля ворога звивалася над ним, спис пробивав його щит, стріли впиналися в кольчугу; барс терзав його, наздоганяв тигр, смерть кружляла над ним, застилаючи очі темною хмарою. Що іще може злякати його? Тому, не боячись гніву хорезм-щаха, Тимур-Мелік вирушив до заміського саду Тіллялй, щоб відвідати його власника, опального сина хорезм-шаха Джелаль ед-Діна.
Він застав молодого хана у глибині густого саду, Джелаль ед-Дін у задумі самотньо сидів на килимі. Він легко підвівся і пішов назустріч гостеві.
— Салям тобі, хоробрий Тймуре-Мелік! Я запросив до себе кілька друзів, але більшість уже прислали свій «жаль», повідомивши, що через хворобу приїхати не зможуть. Тільки три кочівники з степу і ти, Тимуре-Мелік, не побоялися провідати опального володаря далекої Газнй, яку мені, звичайно, ніколи не доведеться побачити.
— Воля шаха священна, — сказав Тимур-Мелік, опускаючись на килим.
— Хіба я винний, — вів далі задумливо Джелаль ед-Дін, — що я народився від туркменки, а всі кипчаки хочуть мати наслідником кипчака? Нехай буде кипчак, але хай мені батько дозволить виїхати простим джигітом на кордон, де постійні сутички. Я люблю баского коня, блискучу шаблю та степовий вітер і не хочу валятися на килимі, слухаючи пісні і казки дідів.
— Але ж війна у нас навколо, — сказав Тимур-Мелік. — Кипчацькі беки просять хорезм-шаха вирушити з військом до їхніх степів. Туди прийшов зі сходу невідомий народ, він обдирає нашу землю, зганяє кипчацьку худобу з добрих пасовищ…
— Краще б батько вигнав із Хорезму всіх кипчаків і почав правити без них, — зауважив Джелаль ед-Дін. — Кипчаки розніжились і розбестились. У важку хвилину кипчаки зрадять мого батька.
— Чому ти так думаєш? — спитав Тимур-Мелік.
— Коли шах не довіряє народові Хорезму і віддає захист влади й порядку іноземцям-кипчакам, то він схожий на того хазяїна, який доручає сторожити і стригти своїх баранів степовим вовкам. У нього незабаром не залишиться ні вовни, ні баранів, та й сам він потрапить на обід до вовків.
Джелаль ед-Дін глянув на гуляма, що стояв осторонь, і повів бровою. Той підійшов і схилився.
— У нас приготовано великий достархан на багато гостей, а їх нема. Постав заставу на дорозі і запитуй всіх проїжджих. Серед них знайди таких людей, які розважили б мою душу, і приведи їх сюди та постав передо мною моїх улюблених жеребців; якщо запрошені гості не приїхали, то я частуватиму моїх коней і жебраків з дороги…
— Ти мене кликав, і я тут! — пролунав спокійний голос.
З кущів саду вийшов високий, тонкий туркмен у великій баранячій шапці. Він вклонився, склавши руки на грудях.
— Я радий тебе бачити, барсе пустелі Кара-Кончар. Проходь і сідай з нами.
Алі-Джан, десятник із невеличкої фортеці на східному кордоні Хорезму, мчав з п’ятьма джигітами по великому караванному шляху. Він зупинявся лише для того, щоб погодувати коней. Алі-Джан побоювався, що не довезе до Гурганджа свого незвичайного полоненого.
Зустрічні подорожні спинялися, запитували, якого небезпечного розбійника спіймали. Вершники скакали поруч, зазираючи в обличчя зв’язаному. Але Алі-Джан бив канчуком усіх, хто тільки наближався, і цікаві відскакували.
Уже проїхали вбрід два канали, перебрались по хисткому мосту з жердин та суків. Уже вдалині серед тополь блиснули голубі кахлі мечетей і мінаретів Гурганджа. На перехресті Алі-Джанові заступили шлях шість вершників у малинових каптанах на вороних конях з білою збруєю.
— Стійте, джигіти!
— Геть з дороги, — крикнув Алі-Джан. — Ім’ям охоронця віри, не затримуйте нас, бо ми їдемо до диван-арзу[59] у важливій справі.
вернуться
59
Диван-арз — державна канцелярія.
