Знамення Долі
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Серия: Хроники Амбера #6
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Знамення Долі». Краткое содержание книги:
А, власне, чому б і ні?
— Він запитав ще, чи не згадував ти коли-небудь місце, яке називається Амбер?
Коли я вимовив ці слова, Люк по дивився в дзеркало заднього огляду і різко крутнув кермо, щоб вписатися в поворот.
— Амбер? Ти жартуєш?
— Ні.
— Дивно. Дуже дивно. Мабуть, збіг…
— Що ти маєш на увазі?
— Розумієш, я справді чув історію про казкову країну, яка називається Амбер, минулого тижня, але ніколи і нікому про це не розповідав. Це була розмова за пляшкою, розумієш?
— З ким? Хто розповідав тобі про це?
— Один мій знайомий художник, абсолютно ненормальний тип, але дуже талановитий. Його звуть Мелман. Мені його речі дуже подобаються. Я у нього навіть купив кілька. Я заїхав до нього подивитися, чи немає у нього чогось новенького. Нового у нього нічого не виявилося, але я засидівся у нього допізна. Ми розмовляли, пили і курили одну штуку, якої він мене почастував. Через деякий час він став витати в хмарах, став розповідати про магію. Не про фокуси з картами або ще чимось в цьому роді, ні, мова йшла про ритуальну магію.
— Зрозуміло.
— Ну, от… потім… він мені почав дещо показувати. Якби я сам не був злегка під кайфом від викуреної «трави», я готовий заприсягтися, що у нього виходило! Він левітував, викликав з порожнечі вогненні полотнища, а також втілив і знищив прямо в кімнаті кілька монстрів. Ні, він мені явно підсунув «кислоту», не інакше. Але будь я проклятий, якщо все це не виглядало абсолютно реально!
— Угу, — невизначено висловився я.
— Але у всякому разі, — продовжував Люк, — він тоді згадав якесь легендарне місто, архетип. Я не впевнений, що він називався саме Амбер, а не Содом чи Гоморра, або Камелот, але я твердо впевнений, що це слово він вимовляв. Нібито цим містом керує напівбожевільна сім'я, а саме місто населене їх позашлюбними дітьми й нащадками і нащадками людей, яких вони привели туди з інших місць століття тому. Тіні, або, як вони самі називають, Відображення цієї родини і самого міста фігурують в тій чи іншій формі в більшості міфів і легенд. Не знаю, правда, як це все розуміти, але так говорив Мелман. Знаєш, я часто не міг зрозуміти, коли він говорив серйозно, а коли лише метафорично. Але так чи інакше, але Амбер він називав. Я впевнений в цьому.
— Цікаво, — зауважив я. — До речі, Мелман мертвий, а його будинок згорів кілька днів тому.
— Я не знав про це.
Люк знову кинув погляд у дзеркало заднього огляду.
— Ти теж був з ним знайомий?
— Так. Я зустрівся з ним незабаром після того, як ми розлучилися з тобою. Кінскі мені сказав, що Джулія часто бувала в нього, і я вирішив розшукати цього хлопця. Я думав, що він зможе мені щось розповісти. Бачиш, справа в тому, що Джулія теж мертва.
— Що ти кажеш! Але ж я бачив її минулого тижня… Що сталося?
— Все виглядало з біса дивно. Вона була вбита якимось неймовірним звіром.
— Боже мій!
Він несподівано натиснув на гальма і різко звернув на узбіччя, на широкий виступ зліва. Виступ закінчувався крутим, вкритим деревами схилом.
За деревами, далеко-далеко внизу світилися крихітні вогники міста.
Люк вимкнув фари і двигун, потім витягнув з кишені кисет і почав скручувати цигарку. Я помітив, що він поглядає назад, вперед і вгору.
— Ти щось часто поглядав у дзеркало, — сказав я.
— Так, — відповів він. — Знаєш, мені здалося, що за нами від самого «Хілтона» слідувала машина. Хвилину тому вона трималася позаду всього в декількох поворотах, а потім наче кудись провалилася.
Він закурив і прочинив дверцята.
— Подихаємо трохи повітрям.
Я виліз слідом за ним з машини, і ми кілька хвилин стояли мовчки, дивлячись на гірські схили, залиті яскравим місячним світлом, таким яскравим, що видно було тіні від найближчих дерев.
Люк кинув цигарку і наступив на неї.
— Прокляття! — Вигукнув він. — Справа стає гарячою. Я знав, що Джулія буває у Мелмана, справді. І я був у неї на наступний день після того, як був у художника. Я навіть передав їй невеликий пакет, який мене просив передати їй Мелман.
— Карти, — сказав я.
Він кивнув.
Я витягнув Карти з кишені і простягнув їх Люку. Він кинув косий погляд в неясному світлі місяця, але кивнув ствердно.
— Ці Карти… — Сказав він. — Ти все ще… Вона все ще тобі подобалася, так?
— Так.
— Ех, чорт!
Люк зітхнув.
— Гаразд, друже, я повинен тобі дещо розповісти, деякі речі. І не всі ці речі приємного характеру. Одну хвилину, я тільки їх трохи розсортую в розумі… Зараз ти переді мною ставиш велику проблему, або, скоріше, я сам її перед собою поставив, тому що я вирішив…