Міжконтинентальний вузол
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #2
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво політичної літератури України
- ISBN: 5-319-00081-2
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Міжконтинентальний вузол». Краткое содержание книги:
— Іване Михайловичу, є невідкладна справа до вас, — сказав Славін, знову подумавши, що це ім'я та по батькові аж ніяк не пасують капітанові; йому якимсь Олесем чи Антоном бути б, а не Іваном Михайловичем. — Скажімо, до вас потрапив перстень злочинця. Його мають передати іншому злочинцеві, від якого напевне може потягтися ланцюг до ватажка банди, котрого ви давно шукаєте. Що можна зробити, аби цей перстень якимось чином дзвенів, пищав, світився?
— Спочатку я подивився б на цей перстень, — відповів капітан, — а вже потім давав відповідь на запитання.
Славін підсунув йому три персні, не торкаючись до них пальцями, і спитав:
— Брати їх у руки обов'язково треба?
Капітан відповів запитанням:
— Думаєте, що камінь або метал мічений?
— Як це «мічений»?
— Дуже просто. В ювелірному підприємстві можна помітити камінь лазерною точкою, жоден комісійний не візьме на продаж — крадене… Візьме, звичайно, — виправився капітан, — але я про це знатиму заздалегідь, коли почнуть виписувати квитанції тому, хто приніс перстень.
— Довго треба мітити камінь?
Капітан подивився на годинник:
— Завтра це зроблять за п'ять хвилин, зараз фабрика закінчила працювати.
— А якщо вона почне працювати?
— П'ять хвилин, — повторив капітан, — це дрібна справа.
— Адреса афінажного підприємства яка?
— Там уже нікого немає…
— Черговий є? — спитав Славін. — У нас усе завжди й скрізь починається з чергового. Мої колеги поїдуть з вами, не відмовитесь допомогти?
— Аякже, звичайно…
— Останнє: що можна зробити з золотом, щоб і воно було міченим?
— Не знаю. Як латунь закамуфлювати під золото, можу сказати, а от що робити з золотом — ніяк не доберу.
— Гм, а від латуні на пальці залишаються сліди?
— Звичайно… Шкіра пітніє, буде синій слід.
— А що? — замислено, немов самого себе, спитав Славін. — Це теж діло. Жінка, якій подарували такого персня, образиться на чоловіка, якщо він їй замість золота всучив латунь, правда?
— Я образився б.
— От бачите, — посміхнувся Славін. — А скільки часу піде на те, щоб покрити золото шаром латуні?
— Це просто зробити, потрібна якась хвилина…
… Капітан поїхав з оперативною групою на афінажну фабрику; підрозділ Славіна зв'язався з Держзнаком й підправив туди з нарочним сорок купюр вартістю сто карбованців кожна; гроші повернули через п'ятдесят дев'ять хвилин; бригаду, яка обслуговувала лазерне устаткування на афінажній фабриці, вдалося зібрати за півтори години; те двадцять хвилин пішло на оформлення мічених грошей та перснів, які мали закласти в контейнер; Славін, як завжди, зовні іронічний і незворушний, тяжко, до болю в серці відчував, як повільно тягнеться час; він був упевнений, що його люди «повеселяться» в Сокольниках досхочу, але не забував про телеграму, надіслану Ленглі Ліснику під час операції по Нагонії: «Нам здалося, що в парку Перемоги були чужі, тому ми не вийшли на зв'язок; наступний обмін інформацією відбудеться, як обумовлено в інструкції».
… Через дві години десять хвилин, коли сутінки стали прозорими, яскраво освітилися грозові закрайки на розпеченому за день небі, контейнер було повернуто на місце; «гуляки» з акордеоном та гітарою, галасуючи й жартуючи, рушили по алеї до виходу з парку.
… Коли на небі тріскотливо розірвався ситець і сипонув дощ, з воріт американського посольства виїхали три машини; біля зупинки «Вокзали» один з розвідників швидко вбіг у станцію метро; дотримуючись усіх засобів перевірки, пін тричі змінив лінію, входив і виходив з вагона в останню мить, коли двері вже зачинялися, доїхав до «Сокольників», пішов у парк, там підняв «булижник» і вибіг на шосе, де саме в цю хвилину загальмував свій «плімут» Пітер Юрс.
Увімкнувши на повний голос радіо, Юрс поклав долоню на крижану руку свого молодого співробітника:
— Молодець, старина. Поздоровляю. Хороша робота.
Експертиза, яку провела спеціальна група ЦРУ в посольстві, дала висновок, що до «булижника» ніхто із сторонніх не доторкувався, контейнер ніхто не розкривав, інструкції, дорогоцінності й гроші лежали саме так, як їх було запаковано.
Через шість днів сотенну купюру одержала молоденька касирка в універмазі біля «Вокзалів»: дівчина хворіла, тому на проведеному завідуючою секцією інструктажі про те, що можуть пустити в обіг фальшиві асигнації, не була; увечері, після того, як вона здала виручку й новенька купюра задзвеніла, до універмагу зразу ж виїхав Славін.
— Почекайте, сонечко моє, — повторив він дівчині, — вам нема чого хвилюватися, ви ні в чому не винні… Я прошу вас допомогти мені, от і все… Давайте з вами разом почнемо згадувати, добре?