Вогонь-охоронець
- Автор: Голубев Глеб Николаевич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. Костюченко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Вогонь-охоронець». Краткое содержание книги:
І ось доля усміхнулась шукачам: серед різного сміття знайдено давню мідну монету, на якій дрібними грецькими літерами викарбувано слова: «Хвала Уранілові та Аглотілу».
Хто вони, ці загадкові герої, на честь яких карбували монети?
Повість Гліба Голубєва розповідає про перемогу світла над темрявою, добра над злими силами.
Окремим виданням виходить уперше.
Мало не загинути у хвилюючу й урочисту мить зустрічі з невідомою цивілізацією!
Звичайно, Син Неба міг залишитися самотнім. І яка страшенна, справді трагічна доля, якщо вдуматися, випала йому! Промчати між зорями — й опинитися самому на невідомій планеті. Мати дивовижні здібності — а бути зустрінутим, як чарівник, пройдисвіт, яких чимало водилося в ті часи. Палко прагнути допомогти людям — і наштовхнутися на повне, цілковите нерозуміння.
Ось яке міркування підтверджувало мої думки. На перший погляд воно може здатися парадоксальним, але, якщо вдуматися, — дуже важливе: саме те, що Син Неба залишив так мало помітних слідів свого перебування на Землі, й переконувало мене в можливості висадки з космічного корабля. Адже що твердили автори різних гіпотез про космічних прихідців, які я завжди повністю відкидав і висміював? Що ці небесні гості, відвідавши нашу планету, одним махом створювали нові цивілізації, були навіть мало не засновниками всього роду людського. З точки зору серйозної науки це, звичайно, дурниця.
Але ось так — без особливого галасу, без якихось помітних змін у давно налагодженому побуті місцевих народів, які мали свою стародавню культуру, — так, мабуть, цілком міг здійснитися епізодичний візит на Землю гостей з інших світів. І не багатьох гостей, а лише одного, — в тім-то й річ!
Мені спали на думку останні рядки лермонтовської чудової «Тамані». Пригадайте, як розмірковував Печорін над своєю пригодою серед «чесних контрабандистів»: «Неначе камінь, кинутий в тихе джерело, я розтривожив їхній спокій, і, немов камінь, мало сам не пішов на дно!» Так і з Сином Неба: кола швидко розійшлися, й вода знову стала спокійна та гладенька. Як тепер в її глибині відшукати його сліди?
Я думав про це по дорозі в Крим, а діставшись до бази, всупереч усім своїм давнім звичкам не пішов на розкопки, а спершу завітав до міліції,
— Добре, що ви приїхали, — сказав мені слідчий, виймаючи з шафи досить тоненьку папку. — Вже кілька повісток вам надсилали. Маєте протокол підписати, ви ж перші знайшли цей скелет і повідомили про нього. А через це я ніяк справу закрити не можу.
— Ну, а щось з'ясувати вдалося? Лейтенант меланхолійно знизав плечима.
— Після того, як очистили від вапняку остеологічний матеріал, вияснилось, що людина загинула не менше десяти років тому. Можливо, ще під час Вітчизняної війни, тоді багато хто переховувався в печерах. Давно це було, зараз важко дізнатись.
— Ви його там і залишили?
— Кого?
— Та скелет.
— Ні. Скелет просто розсипався в руках. Довелося скріплювати кістки особливою речовиною. Після дослідження експертом остеологічний матеріал поховали як належить.
Отже, від дивовижного скелета з потворним черепом тепер нічого не залишилось, крім цих фотознімків…
На душі зробилось тривожно й гірко.
Я побіжно переглянув протокол: «18 вересня цього року в РВ міліції прийшов гр. Скорчинський О. М., який назвався начальником археологічної експедиції Інституту археології Академії наук, і зробив таку заяву:
Напередодні, тобто 17 вересня цього року, оглядаючи з науковою метою одну з печер на березі моря на південний захід, недалеко від селища, ним був знайдений скелет невідомої людини. Тут же виявлено металевий стержень, що нагадував ручку саморобного ножа, обмотаного дротом…»
— До речі, а де цей дріт? — запитав я.
— У мене, серед речових доказів.
— Мене просили надіслати його в Москву для аналізу в один науковий інститут.
— Криміналістичний?
— Так, вони займаються й криміналістикою, — туманно відповів я.
— Від них повинен бути запит.
— Ну, не будемо такими формалістами. Вони запит потім пришлють, я ж не знав, що так треба.
— Взагалі-то не дозволяється, — нерішуче сказав лейтенант.
— А що ви з ним збираєтесь робити, коли закриєте справу?
Він знизав плечима.
— Та ліквідуємо всі речові докази, які надалі непотрібні будуть.
— Викинете, просто кажучи?
— Не зберігати ж вічно, у нас складу немає.
— От і віддайте мені, а я вам розписку дам.
Лейтенант порився в шафі, дістав велику картонну коробку, а з неї — дріт на металевому стержні й, загорнувши в папірець, передав мені. Я написав розписку, підмахнув протокол і попрямував на пошту, щоб відразу ж надіслати дріт Мишкові в Москву.