Я вмію стрибати через калюжі

Ці невсміхнені люди були батьками матері. Тато, дивлячись на ці фотографії, щоразу казав, що в діда коліна великі, мов у лошати, але мати пояснювала це тим, що на дідові завузькі штанці.

Батько заходив до вітальні, щоб почитати книжку. Читав він «Невинний, або на захист упослідженого» Роберта Блечфорда й «Мою блискучу кар’єру» Майлс Френклін. Він дуже любив ці дві книжки, подаровані йому Пітером Фінлеєм, і часто згадував про них у розмові.

— Люблю правдиві книжки, — казав він. — Як на мене, то краще журитися від гіркої правди, аніж тішитися солодкою брехнею.

Батько прийшов зі стайні, де засипав коням вівса, сів у крісло, набите волосінню (вона колола мене крізь штани, коли я совався на сидінні), й сказав:

— У тому лантусі, що я оце купив у Сіммонса, гарна січка. Не пам’ятаю вже, коли мені так таланило з кормом. Сіммонс каже, що перекупив її в старого Падді О’Лофлена. — Батько всміхнувся до мене. — Ну, як тобі вдома, синку?

— Ох, добре, — відповів я.

— Ще б пак, — сказав він, скривившись, бо в цю мить саме стягував з ніг свої м’які чоботи. — Я сьогодні покатаю тебе по двору й покажу цуценят Мег.

— Чом би тобі не купити ще тієї січки, поки її не розпродали? — запропонувала мати.

— Мабуть, так і зроблю. Скажу, щоб Сіммонс залишив її за мною. У Падді овес добрий, колосистий.

— А коли мені можна буде знову походити на милицях? — спитав я.

Мати нагадала:

— Алане, лікар сказав, що ти щодня повинен одну годину спочивати.

— Нелегке то буде діло, — пробурмотів батько, обдивляючись підошви своїх чобіт.