Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
Клас знову войовничо настроївся. Карін почала конкретизувати.
— Едо, що ти думаєш?
Еда підвелася і байдуже мовила:
— Я нічого не думаю.
— Як?
Аарне глянув на Еду і був вражений. Її карі очі були зовсім пусті, і здавалось, що з них ось-ось покотяться сльози.
— Ну, гаразд…
Еда сіла і затулила обличчя руками. Вона не плакала.
— Андо, що ти там сидиш? — несподівано спитала Карін. — Як ти вважаєш?
Андо всміхнувся:
— Я нічого не вважаю.
— Нічого? Ти ж учень нашого класу?
Андо не відповів, і Карін вдарила рукою по столу.
— Добре. Це ми зробимо. Так, що… Ага, ось іще. Сценарій напише Аарне, шукай собі помічника і…
— Я?
— Так, так, ти. І не капризуй. Збори закінчено…
Всі вибігли.
ЯВНО МІСТИЧНИЙ ДЕНЬ
«Власне, я нічого не знаю про війну».
Аарне сів у крісло. Свічка горіла вже четвертий вечір. На стелі тремтіли тьмяні тіні.
Індрек сидів навпроти. На ньому була яскраво-зелена сорочка, що гарно відтіняла його засмагле обличчя. У кімнаті було тепло.
— У тебе тут, мов у якійсь містерії, — всміхнувся Індрек. — Щось дуже романтичне… Наче…
— Тс-с… Тітонька в кухні. Романтика? Ні, краще вже хай містерія. Чому ти не відповідаєш на моє запитання?
— Ти ж нічого не питав.
— Що я можу сказати про війну? Я ж не маю ніяково уявлення про неї.
— Ти думаєш про цей літературний суд?
— Так.
— Зваж, що ніхто з нас не знає більше, ніж у книжках… А книжок скільки хочеш… Барбюс, Бек, Ремарк, Хемінгуей, Симонов, Шолохов… Більше зараз не пам'ятаю…
— Про все дізнаємося з книжок, про все… Тепер за наказом колективу і сам ставай письменником! Я тільки чув… — Аарне закинув ногу на ногу і поклав голову на спинку крісла. — Тої ночі, коли я народився, довкола палали пожежі… я, звісно, цього не пам'ятаю… Мій батько помер під час війни. Я про нього нічого не знаю. Мати про це ніколи не розповідає. Хіба тітонька Іда… Кажуть, вона любила його найбільше… Я тільки знаю, що він мій батько… Війна для мене завжди буде абстрактним поняттям… І цей наш вечір теж нічого не змінить…
Індрек похитав головою.
— Ну, це дурниця. Ми ж гралися дерев'яними рушницями і танками…
— Так. Але ми вже забуваємо. Навіть ті, що воювали, вони теж… Я вже не усвідомлюю розмірів небезпеки, ми дуже впевнені, що війни не буде… Надто впевнені, чи не так?
— Можливо, — відповів Індрек. — А чого ми повинні тремтіти у підвалах?
Аарне подумав, що все це мудрування… Навіщо про це говорити? Війна? Що тоді робити? «Боротися», — кажуть усі. І газети так пишуть. Усі. «Зробити свій внесок у справу захисту миру»…
— Що це означає: зробити свій внесок у справу захисту миру?
— А те й означає, що треба боротись.
— Що далі, то більше.
Індрек уже не сміявся.
— Наша держава бореться за нас. Ми тільки беремо те, що нам дають, та ще й ремствуємо… Я в школі двічі голосував за мир. Підносив руку, і все. Яка, до дідька, це боротьба!
— У тебе є краща пропозиція? — спитав Аарне.
Індрек заплющив очі і витягнувся. Потім сів, як раніше, і почав смикати пошарпану оббивку канапи.
— Ти сам перед цим гарно сказав: працею зробити свій внесок у справу захисту миру. Не посміхайся…
— Я не посміхаюсь, — відповів Аарне.
Індрек провів олівцем товсту лінію на папері, що трапився під рукою, поряд з нею — другу, а далі почав неуважно штрихувати між ними. Нарешті підвів голову:
— Праця… Про це завжди говорилося! Запам'ятай: праця!
Аарне помовчав.
— Що дає праця?
— Людина працює, і вона щаслива. Вона не хоче вбивати.
— Але ж це, зрештою, сила проти сили. Якщо ти дужчий, то я намагаюсь тебе догнати, і навпаки, так же?! Ось тобі боротьба за мир.
— Ти іронізуєш?
— Ні.
Знову мовчанка.
Раптом Аарне спитав.
— Скажи відверто: ти віриш, що війни не буде? Тільки чесно.
— Вірю.
Надворі зірвався вітер.
Ви маєте рацію, мені інколи лячно. Особливо тоді, коли вночі хурделить і над далекими полями пливуть великі снігові хмари. У лісах виростають замети; здається, що хтось плаче між старими стовбурами дерев, плаче і не знаходить дороги до сонця. Справді, мені тоді лячно, і тобі лячно теж, але не варто про це говорити. Навіщо про це говорити? Не треба, далебі, не треба, ми знаємо про це й так.
— Ти певен?
— Так.
— Чому?