День гніву
- Автор: Косач Юрий
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-104-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «День гніву». Краткое содержание книги:
Він ударив калатальцем. Відверний брат уклонився, знав його. Повів у будинок коридором, через високі вікна сріблів молодик. Колегія спала. Застукав у двері.
Патер Генцель ішов йому назустріч, погладжуючи лисе чоло.
— Маєте листа, ваша мосте кавалере, з Кракова, з моєю поштою, а мабуть, здалека вість… — Мрозовицький розірвав печать. Нахмурено читав, випогодився, підійшов до свічки й спалив листа.
— Благословіть, патре, виїжджаю.
Генцель Мокрський вийняв руки з-під білого габіта, потер свої білі довгі пальці.
— Справді пора?..
— Ян Мещерин з Реґенсбурґа доносить про рішення в Парижі, має листа від пана П’єра Шевальє… Всі заворушились… У Львові вже нема що робити нам, отче.
— І не тільки нам, — посміхнувся Мокрський, — в Парижі, видно, знають краще від нас становище.
Мрозовицький зловив його гострий погляд.
— Наварив пива наш Богданко…
— Поп’ють же ваші кролевенята того пива, отче…
— Чому вони мої?
Капітан о[рдену] о[тців] єзуїтів підійшов до столу й зняв зо свічі нагар:
— Ви мою опінію про них знаєте, мості Мрозовицький. Створитель знає, де правда, й ми перешкодити йому не сміємо. Різними дорогами ідемо до однієї мети, мості Мрозовицький, й усі дороги добрі. Той час минає, коли Орден діяв наосліп тут, на сході. Когорта служить Богові й церкві, а не одній нації…
— Особливо такій, що узурпує собі право бути Христовою служкою…
— Й діє на шкоду Христовій справі. Ні, мості Мрозовицький, ви переконаєтесь, що розумні католики вміють і в Польщі дивитись на речі без пристрасті й на дальшу мету…
— Коли б то, отче… Покійний кардинал Ришельє, католик, підтримував протестантів і розумів, чого хочуть чехи…
Отець Мокрський подивився у вікно. Там мерехтіла ясна травнева ніч.
— Не будемо судити покійного кардинала, це була велика людина. Все добре, що служить Божій правді.
— А правда Божа по боці погноблених…
— Амінь.
Мрозовицький схилив голову. Єзуїт відмовив про себе молитву й простяг йому руки.
— Привітай же, знаєш, кого?..
В сірих капітанових очах грали дивні вогники.
— Тут залишається пан Мазаракі, — сказав Мрозовицький, — й декілька людей з галицької шляхти, не рахую магістра Рославця, бо йому, як і мені, дорога до пана Богдана, в поле…
— З Богом, — сказав капітан, — хорони себе, бо такі потрібні пану Богданові.
І, стоячи на порозі, сказав:
— А не шкода покидати тобі цей лагідний Львів?..
Мрозовицький спаленів.
— Ви всевидющі, отче. Може, й шкода…
— Княжна Петронелля Четвертинська, як довідуюсь, виїздить днями в Київ… Хтозна, чи теж не з жалем…
— Коли й це знаєте, отче, — сказав, потупляючись, Мрозовицький, — то перекажіть їй, що хтось у вітрах наддніпрянських не вкоїть своєї туги…
— Гай-гай, — засміявся капітан, — княжна ця, мов орда, бере корда в полон. Цей іде з жалем на Подніпров’я, той і в монастирських мурах не має спокою…
— Хто це, отче?..
— Молодий князь Юрій Збаразький, нині брат Домінік…
Мрозовицький згадав ченця, що так настирливо глядів на нього сьогодні в бляхарській брамі. Йому майнула знов ця сама думка.
— Отче, тут горить піді мною земля. Малі вороги хотіли мене знищити…
Патер Мокрський приложив палець до уст.
— Мовчати краще, чим називати деякі речі по імені передчасно. Й цього я чекав.
— Ви таки справді всевидющі, отче…
— Я тільки воїн когорти, — нахилив голову Мокрський.
Під брамою терпеливо проходжувався Рославець.
— Я їду, магістре, — сказав Мрозовицький, — на Глинянщині маю людей з кіньми. Прошу тебе, не встрявай у бурди, чорт: я таки Корсакові не відітну вух за Виговського!.. Від пана Мазаракі дістанеш інструкцію, коли й тобі вирушати. А втім, ти не зв’язаний особливо, рушиш, коли сам знатимеш. За два-три тижні або вікторія…
— Або…
Мрозовицький відповів не йому.
— Цицерон мовив: «Над смерть за отчизну нічого солодшого, нічого милішого бути не може»… Зустрінеш княжну, це їй скажи від мене…
Він стиснув худющу руку магістрові так, що той аж зойкнув, і скоро пішов, щез у темряві.
Зорі мигтіли над Бернардинами. Леопольські міщани спали. Хропіли цехові майстри, кидались у сні білогруді панянки, снили про квіти вінчання, про квітіння щасливої любові. З корчми виходили, ригали, хватались за шаблі пізні мочиморди. В садах княжат Заславських, Любомирських сокотали флейти й лящали соловії. Вежа Волоської пнялась до хмаринок, легких, як димок.
— Чи знаєш те, майстре Римшо, хто цей пан Мрозовицький?