Мондеґрін
- Автор: Рафеенко Владимир Владимирович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Меридіан Черновіц
- ISBN: 978-966-97821-2-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мондеґрін». Краткое содержание книги:
Купив шматочок сала в цю суботу, значить, на ту можна потішити себе кільцем ковбаски і головкою часнику. А у п’ятницю молочка купуй, бач, воно ще гаряче.
— Корова в мене не просто корова, а чарівниця, — каже старий жовтий дід (такий вигляд мусив би мати вчитель Zhuangzi), жестом просить у Габи сигаретку, підкурює, з великим задоволенням випускає дим у повітря. — Бабку цієї корови, що зараз у мене, звали Матильда фон д’Єсте. Вона, розказували люди, була в прямих родинних зв’язках із Габсбурґами. (Одного разу я, Чжуан Чжоу, побачив себе уві сні метеликом — щасливим метеликом, який літав серед квіток собі на втіху і зовсім не розумів, що…) Багато зробила хорошого для нашої сім’ї ця корова. Ми, якшо шо, мешкаємо у Публієвому-Нероновому. Це майже шістдесят кілометрів від Києва. Але річ не в тому. Матильда виявилася настільки розумною, що двадцять років поспіль працювала секретаркою місцевого відділення комуністичної партії, завідувала бібліотекою, кілька років виконувала обов’язки керівника місцевого лісного господарства. А що ти хочеш, гени, блакитна кров завжди дасться взнаки.
— Корова працювала секретаркою місцевого відділення партії, — Габа серйозно замислився. — У Публієвому-Нейроновому?
— По-перше, не треба казати «нейронове», бо це нагадує нейрони, а нам вони тут ні до чого. Ніяких нейронів, друже, у світі немає. Це фікція, штучний термін. Не кажи про нейрони нікому й ніколи. Тебе на Київщині просто не зрозуміють.
— А як тре казати?
— Публієве-Неронове. Та ви, мабуть, знаєте, був такий поет — Публій Овідій Назон (Publius Ovidius Naso).
— Чув про такого, — кивнув Габа. — А Нерон, невже той самий?
— Так, Нерон Клавдій Цезар Авґуст Ґерманік (Nero Claudius Caesar Augustus Gertnanicus), при народженні — Луцій Доміцій Агенобарб, від 50 до 54 року — Нерон Клавдій Цезар Друз Ґерманік. Ну а у нас-то (на Київщині) його зазвичай просто Нероном звали. Нерон — він і є Нерон, римський імператор, останній з династії Юліїв-Клавдіїв.
— На мапі такого містечка немає, — задумливо промовив Габінський, дивлячись у смартфон.
— Так я ж кажу, на мапі воно зветься по-новітньому — Клавдієве-Тарасове. А так, то всі знають старовинну автентичну назву — Публієве-Неронове.
— А чому раптом перейменували?
— Ну так декомунізація ж у нас. Вирішили, що це якось занадто по-імперськи звучить. Правда, згадку про Нерона все ж таки залишили. Оце ж тобі Клавдієве тому, бо династія Юліїв-Клавдіїв. А Публія, як місцеві старожитці не билися, прибрали. Кажуть, у нас свій є поет, ніяк не гірший.
— Ви маєте на увазі…
— Так ясно ж, кого ще нам мати тут на увазі. Ось воно й вийшло трішечки дивно. Але всі місцеві так і продовжують звати своє містечко Публієве-Неронове.
— Треба якось завітати, подивитися, що там у вас і як.
— Скільки тобі, хлопче? Два, три літри? — питає дід з надією.
— Давай три.
Сонце сяє чисто і впевнено. Габінський розраховується.
— Ну добре. А все ж таки, як корова могла працювати секретарем парторганізації, хай навіть і в Нероновому, хай навіть і за радянських часів? (Сунському царю Юаню одного разу вночі наснилася людина зі скуйовдженим волоссям, яка вийшла з бокових дверей залу і сказала…)
— Так отож-бо, — дід двічі перерахував гроші й засунув їх у засмальцьований полотняний гаманець, — усі дивувалися. Навіть із Москви люди приїздили, щоб побачити нашу Матильду, коли її обрали депутатом XX з’їзду КПРС. Ну добре, ти приходь наступного разу. А мені вже треба звідси забиратися.
— Добре, — закивав Габа, — мені теж треба йти. (Я — чиновник бога річки Хебо і прибув за його повелінням із безодні Цзайлу, але мене зловив рибалка Юй.) Бачите, я переселенець. І саме тому в усе, що люди мені розказують, я вірю. Бо сам деякий досвід маю. Можу і вам дещо розказати.
— Що саме? — підозріло дивиться дід.
— Оце згадав, коли вас слухав. У далекому дитинстві, знаєте, рано-вранці, пташки ще не прокинулися, а корова (покійної бабці моєї, Марфи Олександрівни) на ім’я Гайда, бувало, вийде в сад у білій льолі й тонесеньким голоском співає арії Доніцетті. Так прекрасно в неї виходило, що мертві шахтарі вилазили з-під землі на поверхню і слухали годинами. Слухають і плачуть. От що значить мистецтво.
У повітрі застигла неприємна важка пауза.
— Так ти, мабуть, з Донецька?