Мондеґрін

У неї з’явилися довгі зелені крила з густою мережею жилок. Короткі малопомітні вусики. Її очі тепер складаються з десятків тисяч фасеток. Верхні вікна її душі розрізняють форму тіла, нижні — кольори. Парується зі мною виключно у повітрі. Руки її зміцніли, стали схожими на великі чужі й чорні придатки до цілком комашиного тіла».

Вона здіймала Габу в повітря, тримала перед собою, кружляла між кухнею та великим вікном, що виходило у старий радянський двір, і повільно вбирала коханця у свою велику жадібну піхву. Вільними в нього залишалися тільки руки, голова та частково грудна клітка. Не можна сказати, що це Габі подобалося, але й вибору в нього вже не було, якщо ви розумієте, про що йдеться. Він гойдався в теплому вологому втулищі й думав про безцінність простих природних стосунків, не затьмарених метаморфозами воєнного часу.

У кватирку влітали звуки нормального життя, в якому, на перший погляд, не йшлося про страшні й остаточні перетворення, але це була омана. Кожної миті Габа відчував, що там, за вікном, ситуація значно гірша, ніж та, в якій він перебуває тут. У нього принаймні хоча б руки і голова залишалися вільними. Чого не можна було сказати про місто Z як живий урбаністичний організм. Разом із його коханою воно перетворювалося на щось інше.

Чужі люди, чужі розмови. Вітер страху, нерозуміння та розпачу хвилями котився від центру міста до периферій і повертався від них посилений у сотні разів. Земля під ногами колихалася і пливла серед дня. А протягом ночі, довгої неспокійної ночі, зникали цілі райони, і рано-вранці на їхньому місці виникали зовсім нові, небачені, населені якимись іншими істотами. Іноді старі знову поверталися на своє місце, але при цьому нові нікуди не щезали. В шахтарських дистриктах у березні чотирнадцятого року на тому самому місці перебувало водночас два-три різних варіанти тих чи інших вулиць. Вони сперечалися один з одним, нашаровувалися, виштовхували один одного в небуття, взаємознищувалися, поєднувалися, вели безкінечну війну.

Від цих метаморфоз десь у глибині мозку виникав довгий пронизливий звук, що дрижав і падав, змушуючи очі лити навіть не сльози, а зелену воду прийдешнього тотального забуття. У сновидіння цих днів проникало безліч монохроматичних створінь, вони вели довгі бесіди поза межами головного сюжету, штовхалися, сміялися, тягали Габу за вуха, за волосся, викручували пальці, залізали кострубатими думками у рот і розхитували йому зуби.

Та, як не дивно, ці сновидіння переважно були теплими й затишними. Габа вештався довгими вуличками дитинства з невисокими жовтими та світло-зеленими будівлями, грів обличчя під невеличким темно-гарячим сонцем. Прощався з сухим жовтим пилом маленької батьківщини, сонячним вітром дитинства, вертлявими вічними смерчами обабіч невеличких доріг, жінками з великими і сумними очима.