«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори
- Автор: Франко Иван Яковлевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-966-424-094-6
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - ««Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори». Краткое содержание книги:
До видання включено вибрані вірші, поеми, епічні та драматичні твори видатного літератора, що виносяться на обов’язкове та самостійне вивчення за програмою 12-річної загальноосвітньої школи з української літератури.
Перейти на страницу:
XVІ
А Мойсей борикався, горів,
Добивався до ціли,
А як ніч залягла на горі,
Впав на землю зомлілий.
Захиталася скеля під ним
Із усіма шпилями,
І безтямний лежав він, немов
У колисці у мами.
Якась пісня тужлива над ним
Сумовито бриніла,
І рука колихала його
Пухова, сніжно-біла.
І почулися тихі слова:
«Бідний, бідний мій сину!
Ось що з тебе зробило життя
За маленьку часину!
Чи давно ж я плекала тебе
І водила за руку?
Чи на те ж я дала тебе в світ,
Щоб терпів таку муку?
Скільки зморшків на твоїм чолі!
І зів’яле все тіло!
І волосся, що гладила я,
Наче сніг, побіліло!
А колись ти від мене притьмом
Рвавсь на бої та герці!
Бач, до чого дійшов! А скажи,
Кілько ран в твоїм серці!
Бідна, бідна дитино моя!
Потерпів єси много!
Ще й сьогодні… на сонці весь день!
І пощо було того?
На молитві! В народу свого
І минуле, й будуще
Ти молитвою вникнути рад, —
Ох, дитя невидюще!
Ось я камінь із кручі зіпхну,
І піде він валиться
Від скали до скали, з яру в яр,
І скакати, і биться.
Тут удариться він о зубець,
Розіб’ється на части,
Там з собою ще камінь порве,
Щоб з ним нижче упасти.
Тут покине шматок, там другий,
І летить, і гуркоче, —
І чи зна хто, де кождий шматок
Заспокоїться хоче?
Я тверджу: і Єгова не зна!
І молись хоч і клінно,
А де мусить упасти шматок,
Там впаде неодмінно.
В нім самім його керма і власть,
В нім самім ота сила,
Що назначує місце йому,
Що його сотворила.
І хоч як твій Єгова міцний,
Він ту силу не змінить
І одного сього камінця
У лету він не спинить.
Ось пилок: ледве зір твій його
Добачає тремтіння,
А Єгова не може його
Повернуть в неісніння.
І не може звеліти йому
Йти по шляху не тому,
Як яким його гонить повік
Ота сила, що в ньому.
Се ж пилок! Що ж казать про народ,
Многодушну істоту,
Де в рух мас вносить кожда душа
Частку свойого льоту?
Про Оріона пісню ти чув,
Про гіганта сліпого,
Що, щоб зір відзискать, мандрував
Аж до сонця самого?
А на плечах поводиря ніс,
Сміхованця-хлопчину,
Що показував шлях йому — все
Інший в кожду годину.
„Ти до сонця веди мене, хло!“
Той вів рано до сходу,
А на південь в полудне, під ніч, —
До західного броду.
А Оріон іде все та йде,
Повний віри в те сонце,
Повний спраги за світлом, що ось
Йому блисне вже конче.
Через гори і море свій хід
Велетенський простує,
А не зна, що на плечах його
Хлопчик з нього жартує.
Сей Оріон — то людськість уся,
Повна віри і сили,
Що в страшному зусиллі спішить
До незримої ціли.
Неосяжнеє любить вона,
Вірить в недовідоме;
Фантастичнеє щоб осягнуть,
Топче рідне й знайоме.
Строїть плани не в міру до сил,
Ціль не в міру до актів,
І жартує з тих планів її
Хлопчик — логіка фактів.
І, як той дивовижний сліпець,
Що чужим очам вірить,
Все доходить не там, куди йшла,
В те трафля, в що не мірить.
А ти молишся! Бідне дитя!
Де твій розум, де сила!
Ти ж хапаєшся піну благать,
Щоб ріку зупинила!»
XVІІ
Щось було спочатку в тих словах,
Наче чистії води;
Віяв свіжістю, добрістю з них
Якийсь дух охолоди.
Та помалу душне щось тягло,
Наче самум пустині,
І робилося лячно, немов
В ніч без світла дитині.
Перейти на страницу: