«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори
- Автор: Франко Иван Яковлевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-966-424-094-6
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - ««Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори». Краткое содержание книги:
Слова ті сказані були різким, гордим голосом, котрим боярин, очевидно, хотів показати громаді свою вищість. При тім він не дивився на громаду, але обертав у руках свій топір і немов любувався блиском його вістря та обуха, показуючи явно, що глибоко погорджує цілою тою радою.
— Ми закликали тебе, боярине, перед суд громадський, щоб, заким осудимо твої поступки, вислухати твого слова. Яким правом і в якій цілі ти робиш кривду громаді?
— На суд громадський? — повторив, немов зачудуваний, Тугар Вовк, обертаючись лицем до Захара. — Я княжий слуга і боярин. Ніхто не має права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр.
— Про се, боярине, чий ти слуга, ми не будемо з тобою сперечатися, — се нас нічого не обходить. А про твоє право поговоримо пізніше. Тепер тілько будь ласкав сказати нам: відкіля прийшов ти в наше село?
— Зі столичного княжого міста Галича.
— А хто велів тобі йти сюди?
— Мій і ваш пан, князь Данило Романович.
— Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана. А чого ж велів тобі твій пан іти в наше село?
Лице боярина облилося червоною пасмугою злості при тих словах Захара. Хвилю він вагувався, чи відповідати дальше на його допитування, далі погамував свій невчасний порив.
— Він велів мені бути сторожем його земель і його підданих, воєводою й начальником Тухольщини і дав мені і моїм потомкам у вічне посідання тухольські землі в надгороду за мою вірну службу. Ось його грамота, його печать і підпис!
При тих словах боярин гордим рухом руки вийняв із-за широкого ремінного пояса княжу грамоту і підняв її вгору, показуючи громаді.
— Сховай свою грамоту, боярине, — сказав спокійно Захар, — ми не вміємо її читати, а печать твого князя для нас не закон. Радше сам ти скажи нам, хто се такий, той твій князь?
— Як то? — крикнув здивований боярин. — Ви не знаєте князя Данила?
— Ні, не знаємо ніякого князя.
— Володаря всіх земель, усіх осель і міст від Сяну аж до Дніпра, від Карпат аж до устя Бугу?
— Ми не видали його ніколи, і у нас він не володар. Адже пастух, володар отари, стереже її від вовка, гонить її в спеку полудня до холодного потока, а в холод ночі до теплої, безпечної кошари. А князь чи робить се зі своїми підвладними?
— Князь робить з ними ще більше, — відповів боярин. — Він дає їм мудрі права і мудрих суддів, посилає їм своїх вірних слуг, аби боронили їх від ворога.
— Не по правді сказав ти се, боярине, — замітив строго Захар. — Бач, сонце на небі закрило своє ясне лице, щоб не слухати твоїх кривих слів! Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших. Мудрих суддів княжих ми не видали досі і жили тихо, в згоді й ладі, судячись самі громадським розумом. Батьки наші здавна вчили нас: один чоловік — дурень, а громадський суд — справедливий суд. Без княжих воєвод жили наші батьки, жили й ми досі, і, як бачиш, хати наші не попустошені і діти наші не забрані до ворожої неволі.
— Так було досі, але відтепер не так буде.
— Як буде відтепер, сього ми не знаємо, і ти, боярине, не знаєш. Одно ще тілько скажи нам: твій князь чи справедливий чоловік?
— Весь світ знає і подивляє його справедливість.
— То він, певно, і тебе вислав, щоб ти в наших горах насаджував справедливість?
Боярин змішався сим простим питанням, але по хвилевім вагованні сказав:
— Так.
— А як думаєш, боярине, чи справедливий може несправедливо кривдити своїх підвладних?
Боярин мовчав.
— Чи може він несправедливими поступками насадити в серцях справедливість і, кривдячи їх, з’єднати для себе їх любов і повагу?
Боярин мовчав, граючись вістрям свойого топора.
— Гляди ж, боярине, — закінчив Захар. — Уста твої мовчать, але сумління твоє каже, що се не може бути. А прецінь же твій справедливий князь зробив се з нами, з нами, котрих він не бачив і не знає, котрих добром і щастям він не турбується, котрі йому не вчинили нічого злого, але, навпаки, щороку складають йому багату данину. Як він міг се зробити, боярине?
Тугар Вовк блиснув гнівно очима на Захара і сказав:
— Плетеш дурниці, старий. Князь нікого не може скривдити!
— А прецінь нас скривдив, отою самою грамотою, котрою ти так хвалишся! Бо зважай лишень: чи не скривдив би я тебе, якби без твоєї волі зняв із тебе отой блискучий панцир і дав його мойому синові? А таке саме діло зробив твій князь із нами. Що для тебе панцир, то для нас земля й ліс. Від віків ми вживали їх і берегли, як ока в голові, — а тут нараз приходиш ти в імені свого князя і кажеш: «Се моє! Мій князь дав мені се в надгороду за мої великі заслуги!» І проганяєш наших пастухів, убиваєш нашого лісничого на нашій власній землі! Скажи ж, чи можемо ми уважати твого князя справедливим чоловіком?