Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Вільнодумний дух «Історії Русів» задихаючий «вольтеріянством» свого часу, виключає можливість написання її не то архієпископом Кониським, а духовником взагалі. Автора її слід шукати в колах української аристократії кінця XVIII ст. освіченої на зразках тогочасної, французької літератури й науки. Найправдоподібніше був ним згадуваний уже Григорій Полетика, «відомий ученістю й знатністю депутат шляхетства українського» (лубенського полку), що в 1767 р. був речником його автономістичних побажань на скликаному Катериною законодатному конгресі. Про нього сказано в передмові до «Історії», нібито він дістав її текст від архієпископа Кониського.
«Та хтоб він не був - каже С. Єфремов, - це насамперед непохитний український патріот». Історію України починає він з часів словянського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і москалів. До Московщини приєдналися українці «як рівні з рівними, вільні з вільними». З особливою симпатією освітлює автор добу Хмельниччини, скрізь підчеркуючи боротьбу України «за давні свої права й привілеї». В уста Полуботка вкладає він слова, що мов полумя пройшли тоді по цілій Україні: «коли за всяку кров пролиту на землі, впімнеться її рід, то яка помста буде за кров українського народу, пролиту, від крови гетьмана Наливайка до сьогодня, пролиту великими потоками тільки за те, що він шукав волі й кращого життя на своїй власній землі, й думав думками, вродженими всій людськости?»
Оповідаючи про насильства часів Бірона каже автор, що «колиб пальцем Господньої руки зрушити частину землі на тому місці, то з неї стрілилаб фонтаном людська кров, пролита рукою міністра»…
Лаючи москалів і взагалі негодуючи на політичних противників України, автор вміє звернутись з заслуженим докором до верхівки власного громадянства, що то «захоплена надією доробитися маєтків на рахунок нації, залишила її ждати божого спасення з неба»…
Так то «Історія Русів» - зібрала й сформувала думки, що панували серед тодішної української інтелігенції й видвигала ідеольогію української окремішности та права на самостійне культурно-національне й державно-політичне життя України. А хоч писана вона російською мовою, хоч під скалпелем сучасної історичної науки не в одному виявилася вона недосконалою, то як свого роду історичний памфлєт має для нас «Історія Русів» виїмкове значіння.
«Любов до рідного краю, автононізм, демократизм, зненависть» до всякого поневолення, були прикметами цього блескучого, палко із захватом написаного памфлету. Серед українського громадянства будив він приспану думку про волю рідного краю, він перший виразно поставив ідею державности України, через голови нездарних зрадників та перекинчиків переніс її в пізніші часи. «Історія Русів» була немов пророкуванням про близьке національне відродження України й оправданням його нового письменства, з якого те відродження почалося» (С. Єфремов).
Григорій Сковорода
Імя самородного фільософа Григорія Сковороди (1722-1794) куди популярніше серед сучасного українського громадянства, аніж праця й творчість його життя. Й не диво. Вплив, що він його мав на сучасне собі громадянство, зясовувався не так у його творах, сьогодня вже важких до читання й перестарілих, як у самому життю, в його живому слові й примірі. Ходючи по Україні в сірій свиті, на зразок якогось українського Сократа, був Сковорода для сучасників «мандрівною академією», джерелом знання й етичного підйому; його надхнення помітне на творах перших письменників відродженого українського письменства - Котляревського й Квітки. Вистане завважити, що саме на Слобідщині, де жив і навчав цей «старець» повстав перший на Україні університет, а головна сума пожертв на цю наукову установу поплила з рук «сковородинців», тобто тих, що їх Сковорода власним прикладом і живим словом навчив думати й прагнути знання. Сьогодні все те належить до історії й ми не всилі уявити собі справжньої ваги Сковороди для української культури.
Сковорода не тільки навчав живим словом; він багато писав. Але за його життя ніодин з його творів не попав до друку, а й по смерти переслідувала їх московська цензура «за думки противні св. Письму та образливі для чернецтва»… Та подібно, як «Історія Русів», вони кружляли по Україні в відписах, а читалися не тільки по панських домах, але й по селянських хатах. Його пісні й псальми виспівували лірники, його вірші переходили в усну словесність. Основою його фільософічного світогляду був клич «пізнай себе». - «Немає нічого важнішого, нічого більш корисного й величнього, як пізнати себе самого й вичувати в нашому попелі загребану іскру щастя». «Зерна всіх наук криються в душі людини» - навчав Сковорода. Ідеями внутрішнього щастя й самовдоволення зі сповнених наказів етичного світовідчування пройняті й усі фільософічні твори Сковороди, як «Наркиз або розмова про «пізнай себе», «Книга Асхань, про самопізнання», «Дружна розмова про душевний спокій», «Альфабет або буквар спокою», «Бій архангела Михаїла з сатаною», «Діяльог про старинний світ» і т. д. До них вертається Сковорода і в своїх літературних спробах, як «Харківські казки», «Вбогий жайворонок» або «Сад божеських пісень».