Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Без будь-якого роз’яснення залишилось рішення М. Міхновського, харківських самостійників разом з Українською радикально-демократичною партією підтримати на виборах до другої Думи кадетів, які начебто «обіцяли врахувати культурні запити українців, а деякі — навіть їхні прагнення до національно-територіальної автономії» (С. 165). Насправді програма партії кадетів не включала жодних положень із національного питання, і невідомо, хто давав подібні обіцянки, наскільки вони були правдивими й реалістичними.
Судячи з усього, Ф. Турченко не зовсім критично поставився до споминів В. Євтимовича, який приписав більшовикам гасло негайного сепаратного миру з Німеччиною щодо кінця березня 1917 р. (С. 226), тоді як насправді РСДРП(б) в той час виступала за завершення імперіалістичної війни загальним демократичним миром, а до тактики сепаратного миру схилилась лише після відмови воюючих країн позитивно відреагувати на пропозиції «Декрету про мир» II Всеросійського з’їзду Рад від 26 жовтня 1917 р. Говорити про це доводиться тому, що з явно хибного посилання виводиться задум М. Міхновського про укладення миру з Німеччиною та її союзниками для того, щоб вибити у більшовиків «страшну зброю, яка може дати їм перемогу» (там само). Передбачити щось подібне у березні 1917 р. навряд чи було по силах будь-кому.
Щось схоже можна висловити і щодо твердження про посилання М. Міхновського «на пункти Вільсона про самовизначення націй» у промові на I Всеукраїнському військовому з’їзді 6 травня 1917 р. (С. 232–233), а «14 пунктів» В. Вільсона, як відомо, були оприлюднені в січні 1918 р. На які «пункти Вільсона» посилався М. Міхновський, залишається невідомим.
Невірно говорити про розпад Українського національно-державного союзу в 1918 р. й утворення «на його місці» Українського національного союзу (С. 260–261). Насправді відбулася трансформація організації, з якої було «витіснено» (в результаті перевиборів) прибічників гетьманської державності, а провід перейшов до рук противників режиму. Відповідно і з назви було вилучено слово «державний».
Отже, однозначно позитивно оцінюючи появу книги Ф. Турченка як плідну спробу з’ясування багатьох аспектів життя, творчості, діяльності неординарної, талановитої особистості, яких справді було небагато на українських історичних обширах, доводиться констатувати, що чимало істотних проблем залишаються дискусійними, а чимало лише чекають на додаткові зусилля дослідників. Це природно, оскільки монографія Ф.Турченка тільки кладе початок серйозному, глибокому предметному освоєнню біографії, спадку одного зі світочів українського державництва.
Про «кризу жанру» й пошук істини [25]
Беручи до уваги, що рецензія Юрія Шаповала «Винниченко без брому», яка опублікована в «Критиці» (2006, ч. 7–8), а перед тим уже двічі була надрукована під іншими назвами1365 і навіть викликала публічні заперечення1366, спрямована своїм вістрям, як зізнався сам автор1367, проти моєї книжки «Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка», вважаю за можливе висловити деякі міркування.
Безперечно, критикові можуть не подобатись ім’я та справи героя, якому присвячено твір, він може не сприймати підходів і висновків автора книжки, може пропонувати й відстоювати власний погляд на порушені проблеми, характер їх висвітлення. Однак за будь-яких обставин пошук істини також має бути істинним, не фальшивим. Принаймні цього слід свідомо прагнути. Скидається на те, що Юрій Шаповал обрав інший шлях. У цьому передусім переконують прийоми, до яких він вдається.
Ось приклад. «Валерій Солдатенко в монографії констатує, що нешироким залишається коло тих, хто вважає Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття», — абсолютно точно передає думку Шаповал і додає вже від себе: «І на те є підстави. На них у Солдатенковій книжці докладно та переконливо вказано» (всі цитати зі статті Юрія Шаповала подаю за публікацією у «Критиці»).
Насправді у Солдатенковій книжці відповідні рядки мають такий вигляд: «Нешироким залишається коло тих, хто вважає В. Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття, історичною особистістю, якій нинішнє покоління має незмінно складати високу шану за неоціненний персональний внесок у істотне наближення до реалізації української ідеї, у національний і соціяльний прогрес Вітчизни»1368.
25
Допис-репліку вміщено в журналі «Критика» (К., 2007. — № 3. — С. 30–32) і використано в монографії «Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби» (К., 2007. — С. 29–40).