Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Знову доводиться говорити про диспропорцію в документальному забезпеченні версій. Точніше — жодних документів про створення паралельною зі всім відомою Центральною Радою не виявлено, а матеріалів, аналогічних, близьких за змістом до споминів Є.Чикаленка, можна навести ще чимало. До такого висновку прийшли й вельми кваліфіковані фахівці, які нещодавно здійснили по суті фронтальний перегляд документальної бази українського визвольного руху і, власне, випереджаючи Ф. Турченка, ставили перед собою те ж спеціальне завдання — виявити якомога більше автентичних самостійницьких документів і не змогли досягти тут помітних успіхів1362. Імовірніше за все, розраховувати на прогрес на цьому напрямку взагалі безперспективно, оскільки відповідних матеріалів в природі не існує, бо й, мабуть, не існувало ніколи.

Залишаючись вірним своїй методі, автор рецензованої книги з відмінними мірками підходить і до питання про можливу причетність М. Міхновського до виступу полуботківців 3–5 липня 1917 р. Ігноруючи твердження учасників тогочасних подій, документальні реконструкції в сучасних публікаціях1363, Ф. Турченко готовий абсолютизувати одне — два не зовсім однозначних висловлювання, якщо вони «спрацюють» на «потрібну» схему. Так, використовуючи слова із листа В. Винниченка до Є. Чикаленка про те, що виступ полуботківців був витвором «Міхновського і К, нашої чорної сотні, «міхновищини», а також фразу з листа Є. Чикаленка до А. Ніковського, де згадані вище слова потрактовуються так, що «Полуботківщину зв’язують з Міхновщиною» (С. 243), автор монографії робить висновок про пряму участь М. Міхновського в організації та здійсненні солдатського заворушення. Однак і В. Винниченко, і Є. Чикаленко, і М. Падалка, і Б. Мартос, праці яких також залучено до аналізу, однозначно свідчать лише про ідейний вплив на солдат-бранців Військового клубу ім. П. Полуботка, керівником якого справді був М. Міхновський. Проте, найімовірніше на початку липня 1917 р. його в Києві вже не було, оскільки в жодному з документів (а їх чимало і всі активні функціонери так чи інакше в них фігурують) не відбилася участь М. Міхновського в подіях. Та Ф. Турченко на те не зважає, навпаки, твердить, що «участь в організації виступу полуботківців була найзначнішою акцією М. Міхновського в 1917 р.» (С. 244). У даному випадку, як і в ситуації з «бунтом саперів» у червні 1907 р., автор книги видає версії за доведені факти (С. 167–170), що, всупереч неприхованому бажанню додати до справжніх заслуг М. Міхновського й не безсумнівні, виклика є лише додаткові питання і не стільки впевнює в його дійсній значимості, реальній політичній силі, скільки породжує недовіру й до об’єктивності, істинності відтворення інших складних, суперечливих сюжетів.

Прикрість викликають і інші недоречності, які трапилися в книзі. Так, праця Ю. Бачинського «Україна irredenta» в українському перекладі подається як «Україна уярмлена» (С. 56). Насправді ж, найближчий відповідник — «Україна вільна». Створення («оформлення») Партії соціалістів-революціонерів сталося не 1897 чи 1898 р. (С. 62), коли було здійснено лише невдалі спроби об’єднання розрізнених організацій, а на Установчому з’їзді наприкінці 1905 р. — на початку 1906 р.1364 У січні 1905 р. С. Вітте був головою комітету міністрів, а не міністром внутрішніх справ Росії (С. 155).