Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
Вказівку на те, що Платон колись мріяв про те, щоб стати філософом-царем та рятівником Афін, можна знайти, як мені здасться, в «Законах», 704 а-707 с, де Платон намагається звернути увагу читача на моральну небезпеку, що криється в морях, морських подорожах, торгівлі та імперіалізмі. (Див. Арістотель. «Політика», 1326-1327 а, а також мої примітки 9-22 та 36 до розділу 10 і текст.)
Див., зокрема, «Закони», 704 d: «якби місто було споруджене над морем і мало чудові гавані... тоді йому був би потрібен видатний рятівник та божественний законодавець, щоб уникнути мінливості та виродження». Чи не свідчать ці слова про Платонове бажання показати, що його невдача в Афінах була спричинена надлюдськими труднощами, створеними географічними особливостями цього місця? (Та попри всі розчарування, див. прим. 25 до розділу 7, Платон і далі вірить у такий спосіб перемоги над тираном; див. «Закони», 710 c-d, процитований у тексті до прим. 24 до розділу 4.)
8.59. Є фрагмент (що починається у «Державі», 498 d-e, див. прим. 12 до розділу 9), в якому Платон навіть виражає свою надію, що «багато» можуть поміняти свою точку зору і погодитись із тим, щоб філософи стали правителями після того, як вони навчаться (можливо, з «Держави») відрізняти справжнього філософа від псевдофілософа.
Щодо двох останніх рядків параграфа в тексті див. «Державу», 473 с-474 а та 517 а-b.
8.60. Часом такі мрії визнають навіть відкрито. Ф. Ніцше у книжці «Жадання влади» в афор. 958, посилаючись на «Феага» (125 е-126 а), пише: «У Платоновому «Феагу» мовиться: «Кожен із нас хотів би стати володарем усіх людей, якби це тільки було можливим, а найбільше — стати самим Богом. Це дух, який повинен повернутись». Немає потреби коментувати політичні погляди Ніцше, втім, є інші філософи, платоніки, котрі наївно натякали на те, що якби платонік, завдяки щасливому випадку, здобув владу у сучасній державі, то він рухався би до платонівського ідеалу, полишивши все принаймні у стані ближчому до досконалості, ніж тоді, коли знайшов їх на початку. «.. Люди, народжені за «олігархії» чи «демократії»,— читаємо ми (у такому контексті це цілком може бути натяком на Англію 1939 року),— «з ідеалами платонівських філософів, і, котрі через якийсь щасливий збіг обставин опинилися біля кормила політичної влади, звісно, спробували б утілити в життя платонівську державу, і наміть якби вони не досягли цілковитого успіху, то після них держава опинилась би набагато ближче до моделі, ніж на початку» (цитату взято зі статті А. Тейлора: А. Е. Taylor. «The Decline and Fall of the State in «Republic». VIII. Mind. N. S. 48. 1939, p. 31). Моя аргументація в наступному розділі спрямована проти таких романтичних мрій.
Глибокий аналіз Платонового прагнення влади можна знайти у блискучій статті Кельзена: Н. Kelsen. Platonic Love // The American imago, vol. III, 1942, pp. 1 ff.
8.61. Там же, 520 a-521 c, цитату взято з 520 d.
8.62. Див. G.B. Stern. The Ugly Duchshund, 1938.
Прим. до розд. 9
Епіграф до розділу взято із книжки Роже Мартена дю Гара «Родина Тібо» (цитується за англійським виданням — Roger Martin du Card. Summer 1914, London, 1940).
9.1. Мій опис утопічної соціальної інженерії, певно, співпадає з тим різновидом соціальної інженерії, який обстоює М. Істмен у своїй праці «Марксизм — це наука?», див., зокрема, ст. 22 та наст. У мене склалося враження, що погляди Істмена являють собою, так би мовити, коливання маятника від історицизму до утопічної інженерії. Втім, можливо, я помиляюсь і насправді Істмен мав на гадці щось подібне до того, що я називаю поступовою чи поетапною інженерією. Концепція «соціальної інженерії», висунута Роско Паундом, незаперечно «поступова»; див. прим. 9 до розділу 3. Див. також прим. 18 до розділу 5.
9.2. Я вважаю, що з етичної точки зору немає симетрії між стражданням та щастям або між болем та насолодою, й утилітаристський принцип найбільшого щастя, і Кантів принцип «Сприяти щастю інших людей...», по-моєму, є помилковими (принаймні за формулюванням) з цієї точки зору, що, втім, її навряд чи можна довести за допомогою раціональних аргументів. (Про ірраціональний аспект етичних вірувань див. прим. 11 до цього розділу, а про раціональний — підрозділи II і, надто, III розділу 24.) На мою думку (див. прим, 6 (2) до розділу 5), людське страждання безпосередньо звертається до моральних почуттів, а саме, звертається по допомогу, в той час як немає подібного заклику до збільшення щастя людей, котрим і так досить добре. (Подальша критика утилітаристської формули «максимізації насолоди» полягає у припущенні того, що в принципі існує безперервна шкала «насолода-біль», яка дозволяє нам трактувати ступені болю як негативні ступені насолоди. Але з моральної точки зору насолода не може переважити біль, а надто насолода однієї людини не може переважити біль іншої. Замість того, щоб вимагати якнайбільшого щастя для якомога більшої кількості людей, слід домагатися зведення до мінімуму кількості страждань, яких можна уникнути, а далі ті страждання, котрих неможливо уникнути скажімо, голод, що часом виникає через нестачу їжі,— слід розподілити якомога рівномірніше.) Існує певна аналогія між цим поглядом на мораль та поглядом на методологію точних наук, яку я обстоюю в моїй книжці «Логіка науковою відкриття». Такий методологічний підхід дозволяє краще орієнтуватися у сфері етики, якщо ми формулюємо наші вимоги негативно, тобто якщо ми вимагаємо усунення страждань, а не сприяння щастю. Подібно, буде правильніше ставити перед науковим методом завдання усунення хибних теорій (з числа пропонованих гіпотез), а не надбання встановлених істин.