Вогонь для Вогнедана [uk]

Вогнедан розумів, що його в’їзд до Зелібору — ще те видовисько… Князь в блакитному, розшитому золотом оксамиті на вороному коні, біля коня — чорний пард… Праворуч дівчина — воїн на шаленому огирі такої ж масті, і так само вбрана, поруч — білий пард. Зліва, з боку серця, як любить говорити Веданг, чистий диявол в чорному оксамиті і теж на чорному коні… Хоч знаком трикутника відгороджуйся… І його чорногорці та данадільці — самі дивні під княжим стягом.

Ратмани таки дійсно повалилися в ноги… А тоді — от лихо — зелемінська міська варта витягла просто до княжого коня не кого іншого, як пана ратмана Сереженіна. З глузду з’їхати — зодітого у рядняний мішок, такий же, як тоді вдягли на Вогнедана. І з зашморгом на шиї…

- І що це означає? — крижаним голосом спитав Імперський Протектор.

— Ваша ясновельможність, — забелькотів з колін один з ратманів, — ми видаємо вам мерзотника головою. Адже саме він підказав божевільним Граніним, щоб вам вуха… ну…

- І що я маю з ним робити? — тим же тоном спитав князь

— Повісити, звісно, — озвався ратман і знову ткнувся носом в пилюку.

«Ти ж теж сидів тоді на отих лавах, — подумав Вогнедан, — і інші теж… Відкупляєтесь, сволота? Цей дурень винуватий лише тим, що горлав голосніше за всіх…. Отакі ж паскуди видали в Астеоні Сірда Раліна — вішайте, мовляв, він в усьому винен, тільки нас помилуйте. А не діждете! Це бандитів я вішав без суду, аби іншим не кортіло глумитися над беззахисними селянами. Та тільки я — не беззахисний, і знайду інакший спосіб відплатити за свою кров на ешафоті.»

— Вуха у мене на місці, - мовив Вогнедан спокійнісінько, ще й волосся поправив, аби видно було гострі кінчики, — а отже цей поштивий городянин винен не більше за всіх вас, панове. Дайте тому спокій, пропустіть мене до міста, а дурня відпустіть додому, до жінки.

— Та як же…, - знову підвів голову з пилюки перший ратман, — але ж потрібно… Потрібно ж когось повісити… Бо, якщо не його, тоді…

— Люд-ди, — з виразною огидою мовив князь Чорногори, — небораки… Повішення є некрасивим видовиськом, і я не бажаю на нього дивитись. Рівно, як і на інші способи страти. От, якщо я дізнаюся про спротив моїй, яко Імперського Протектора, владі в цьому милому місті — тоді дійсно накажу повісити першого, хто на це наважиться. Наказую встати з колін і дати дорогу моїм воїнам.

Ратмани ошелешено повставали і відійшли набік. Пан Сереженін, якого пустили вартівники, підскочив до Вогнедана і поцілував йому чобіт. Князь повернув до провинного ратмана лице, на якому так і застиг гидливий вираз, і мовив неголосно:

— Своїй дружині чобітки цілуй, боягузе, а не мені. Гниль…

— Вона не знає,- забелькотів помилуваний, не зрозумівши, — вона не знає, що мене вирішили видати…

Вогнедан ще з хвилину розглядав ратмана, наче невідомий науці вид хробака (так потім про все це захоплено оповідав всім, хто хотів слухати Ростислав Орлик) і мовчки торкнув коня. За ним рушили гридні.