Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Географічні знання Київської Русі були досить обширними. Здобувались вони як в результаті безпосередніх відкриттів, здійснених русичами, так і через знайомство з географічними трактатами того часу. Особливо вражають знання з географи, відбиті у «Повісті минулих літ», Іпатіївському та Новгородському першому літописах. Вони охоплюють величезну територію від Гібралтарської затоки й Британії до півночі Східної Європи, Уралу і півночі Західного Сибіру, від Баренцевого та Білого морів до Індійського океану і Південно-Китайського моря[958]. На Русі добре відомі були все Середземномор’я, Північна Африка, Мала Азія, Персія, Середня Азія, Індія.

Особливо добре знали руські люди географію своєї країни. Так, вже в Початковому літопису перелічено всі слов’янські племена Східної Європи, місце проживання яких пов’язується з річками, озерами, горами. Ці ріки — Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна та ін., озера — Ільмень, Нево, Біле[959]. Детально описується шлях «із Варяг у Греки», який пролягав по Дніпру, Ловаті, через Ільменське озеро, р. Волхов і далі через море Варязьке, звідки, за словами літописця, можна було дістатись Рима, а від Рима йти морем до Царгорода, а від нього прийти в Понтійське (Чорне) море, куди впадає Дніпро. Відомий літописам і шлях по Волзі.

Важливу роль у розвитку географічних знань у Київській Русі відігравали перекладені з іноземних мов: «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, Паннонське житіє Костянтина (Кирила), «Космографія» Козьми Індикоплова, «Александрія», Біблія, Палея. Вільно оперує знаннями з географії своєї країни й автор «Слова о полку Ігоревім», повідомляючи про степи (край поля Половецького), про річки Дон, Сулу, Волгу, Калку, Рось, Двіну, Донець, про міста Корсунь, Тмутаракань, про різні народи: німців, венеціанців, греків, моравів, литву, ятвягів, угрів. Цікаві відомості подано в описах руських паломників в «святі місця». Один із них ігумен Даниїл побував у 1106—1108 рр. в Палестині і написав свою оповідь в 1109—1113 рр. Інший паломник, новгородський архієпископ Антоній, побував у 1200—1204 рр. в Константинополі (опис подорожі складено 1212 р.). Його «Книга Паломник» — це опис Єрусалима. В першій чверті XIII ст. на Афон їздив архімандрит Печорського монастиря Досіфей. Продовжувались подорожі руських людей і в XIII—XIV століттях.

Слід зауважити, що руська громадська думка бачила Русь складовою частиною всесвітньо-історичного процесу відомого тоді світу[960].

Київська Русь одержала у спадок все багатство медичних знань язичництва. Волхви, знахарі, віщуни тривалий час після запровадження християнства були фактично професійними народними лікарями («лечцами»), популярними в народі. Лікарські рослини, «мовниці», лазні, масаж, кровопускання — все це було на озброєнні народних цілителів. Проповідники, церковні устави, нагадуючи про те, що хвороби людей послані богом за їхні гріхи, неодноразово забороняли «ведовство» і «зелейничество», а ліки оголошувались отрутою. Про порівняно високий рівень медичних знань на Русі свідчать повідомлення «Руської Правди» про «лечца», а також свідчення «Ізборника» Святослава 1076 р. та інших писемних джерел. В «Ізборнику» подано спеціальні медичні статті про різні людські захворювання і рекомендації щодо лікування їх (до хірургічних операцій включно). Про одну із спроб хірургічного лікування розповідає літопис. 1076 р. князю Святославу оперували пухлину («резанье желве»), від чого він і помер[961].